Росія може висадити десант на Азовському узбережжі

Визволення одного українського села важливіше від багатьох тонн юридичних документів

Політична верхівка нашої країни розраховує відсудити в міжнародних інстанціях те, що не змогла чи не схотіла відновлювати на полі бою. Але судові розв'язання можливі там, де право визнається як міжнародна універсальна мова. Якщо ж протилежна сторона її відкидає, то жодних шансів на юридичну перемогу над нею аж до її воєнного розгрому немає. Себто то може бути більш чи менш віддалена перспектива. А доля України в цій війні вирішується тут і зараз. Тому визволення одного українського села важливіше від багатьох тонн юридичних документів, що потрапляють на стіл якогось там високоповажного суду.

Усі разом узяті суди за ці майже 5 років війни не повернули Україні жодного окупованого Російською Федерацією населеного пункту. Це відбувається тільки зусиллями ЗСУ та добровольчих формувань, - пише Ігор Лосєв для "Тиждень".

Росія демонструє тотальну зневагу до міжнародного права, до будь-яких договорів, угод, домовленостей, конвенцій і правил. Вона згадує про них лише тоді, коли треба когось змусити виконувати те, що вигідно їй. Себе ж натомість нічим правовим не обтяжує. Здається, що в МЗС України цю обставину не усвідомили й далі грають у шахи з тими, хто вже давно грає з ними "в Чапаєва". Тому всі витончені дипломатично-правові конструкції у спілкуванні з таким ворогом позбавлені будь-якого сенсу. Ось чому дивно чути від МЗС заяви в стилі: "Якщо, то…". Наприклад, від заступника очільника зовнішньополітичного відомства пана Клімкіна Олени Зеркаль: "Якщо ми розірвемо угоду з РФ про статус Азовського моря від 2003 року, то вона висуне нам територіальні претензії".

Одіозна домовленість, нав'язана Кремлем президентові Кучмі під час і після кризи навколо острова Тузла, позбавляє Україну територіальних вод на Азові та дає можливість Росії перетворювати його на російське озеро. Судячи з усього, наше МЗС — це якісь раби-формалісти. За їхньою логікою, РФ не воює проти нас, бо не оголошувала нам війни.

Москва, і не лише вона, уже давно веде політику доконаних фактів, де формальності зведено до мінімуму. Для того щоб захопити чужу територію, зовсім не треба висувати територіальні претензії. Росія без них захопила Крим і шматок Донбасу. У разі наступних збройних ампутацій наших територій вона не потребуватиме жодних територіальних вимог до України, усе вирішуватиме брутальна військова сила. Тому треба розірвати невигідну для нашої країни угоду задля того, щоб установити "червону лінію", про яку знатиме і вона сама, і Росія. У разі, якщо її буде перейдено, Україна матиме законне (в очах світової спільноти) право відкривати вогонь по агресору. Інакше, заблокувавши акваторію Маріуполя та Бердянська, РФ вестиме пропаганду на Заході, спекулюючи на тій угоді 2003-го, у якій Азовське море оголошено "спільним морським простором Росії та України", себто "все навколо колгоспне, усе навколо моє".

Проте дивує панічний страх вітчизняного МЗС перед територіальними претензіями країни, яка проти нас воює. Це все одно що, втративши голову, переживати про збереження на ній волосся.

Звісно, тут дуже шкодить Україні реалізована ідея-фікс Петра Порошенка про неоголошення воєнного стану. Це дає Москві широкі гібридні можливості щодо "их там нет", "немає ніякої збройної агресії РФ", "на Донбасі громадянська війна". Проблема не в тому, що Росія висуне нам територіальну претензію на Азові, а в тому, що вона може розпочати там десантну операцію з метою захоплення українського Азовського узбережжя.

За понад 20 років незалежності Україна примудрилася підписати з Росією 451 договір. Це нас урятувало? Будь-які договори з РФ зв'язують і зобов'язують тільки іншу сторону, але не саму Москву (чи Петербург).

451 угода— це потужна юридична павутина, якою Кремль обплутав Україну, зберігаючи цілковиту свободу власних рук. Нині доля дала нам унікальний шанс вирватися з цих тенет, розірвати їх і звільнитися.

Не треба мати надмірних ілюзій щодо бездоганної справедливості західних і міжнародних судових інстанцій. Недаремно ж із Гаагою відмовилися співпрацювати США, Ізраїль. Проте відмовилася й злочинна РФ. А це означає, що засудження її військових злочинів стає більш ніж проблематичним. А на загал варто більше опікуватися практичним захистом Української держави, ніж нескінченним псевдоюридичним крутійством, користь від якого далеко не очевидна.

Текст скорочено