"Донбас" починається фарсом, а закінчується смертю

Те, що могло бути спектаклем, стало життям

Фільм Сергія Лозниці "Донбас" починається з невигаданої сцени - в одному з провінційних українських містечок жінка, незадоволена поведінкою місцевого градоначальника, виливає йому на голову відро з помиями прямо під час сесії міськради. Крики, взаємні звинувачення, балаган - загалом, все те, що змушує багатьох українських громадян, які звикли до звірячої серйозності радянської держави, вважати свою власну державність мало не оперетковою.

Але оперета закінчується, не розпочавшись – бо починається Донбас, окупована територія. Починається справжнє життя, яким воно є. Життя, в якому не потрібно нічого нікому доводити. Якщо ти сильніший – ти маєш рацію. Якщо у тебе автомат – у тебе власність, не важливо, своя чи чужа. Якщо тобі заплатять – збреши. Якщо тобі захочеться вбити – убий. І все не просто так, все задля своєї справи. І заради грошей. І щоб вижити самому. І не дати вижити іншому, – пише Віталій Портников для "Радіо Свобода".

Життя, в якому дозволено все, зрозуміло, якщо ти можеш затвердити своє право короткою автоматною чергою, яка замінює докази. Життя, в якому зневажають слабких і бідних. Життя, в якому купують слабких і бідних, як речі. Життя, в якому вбивають слабких і бідних, якщо задля своєї справи або грошей, або щоб вижити і не дати вижити іншому. Життя, в якому заповіді існують тільки заради того, щоб їх порушувати.

Нестерпна легкість простого буття, очищеного від умовностей моралі, честі, права та взаємної поваги. Буття людей, які стали заручниками оскаженілої дикої зграї, і самої цієї страшної зграї. Перетворення самих людей на звірів, в цю саму зграю, яка з насолодою місить кров на чужому спотвореному обличчі...

Лозниця, як це у нього прийнято, нікого не звинувачує, нікого не називає по іменах, ні на кого не показує пальцем, ні до чого не закликає. Він просто ходить пеклом з камерою, і камера робить свою справу, уважно і безпристрасно. А початок фільму нагадує: те, що могло бути оперетою, стало трагедією. Те, що могло бути спектаклем, стало життям. За кожним кадром, за кожною долею ховається горе, розкладання, безвихідь і смерть. Фільм, який починається фарсом, завершується смертю. Тому що інакше і не може завершитися. Тому що Донбас - це і є смерть.

Мої колеги залишали київську прем'єру фільму Лозниці з суперечливими емоціями. Чи не здасться тим, хто побачить фільм, що в Україні і справді громадянський конфлікт? Та й чи може Україна бути такою, навіть там? Але я відповідав, що Лозниця знімав кіно не про громадянський конфлікт, не про окупацію, навіть не про Україну і не про Донбас.

Він знімав свій фільм про життя. Про життя, яке виявилося життям в окупації. Ця окупація не проявляє себе прямо і не ховається. Вона просто є. Вона є перш за все в атмосфері безправ'я і насильства, якою просякнутий фільм. Тому що громадянський конфлікт - це, звичайно, теж насильство. Насильство переможців над переможеними. А окупація - це насильство сильних над слабкими, навіть над "своїми" слабкими. І насильство "своїх" слабких над чужими переможеними, як це відбувається в сцені лінчування українського добровольця, якого бойовики вивели на вулицю - бо зверненим в рабство доступна тільки така форма насильства. І це насильство рабів - теж Донбас.

Ось чому фільм Лозниці можна сприймати пафосно, як апокаліптичну симфонію, і можна просто, як документ, як судові свідчення. Показання свідків нескінченної трагедії безправ'я, яка розгортається на наших очах, але схожа на трагедію минулого, про яку ми тільки читали або дивилися історичні фільми. Тому що тільки в минулому, нехай навіть в недавньому минулому з його портретами Сталіна чи Гітлера на стінах, ми бачили такий нестримний тріумф підлої волі, таке презирство до звичайної людини, таку нестерпну легкість скотинячого буття.

І ось дожили до таких же картин в нашому власному житті. До такої ж картини. До "Донбасу".

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода