Головне зараз - боротьба проти Росії у самій Україні

Путін розставив в Україні свою агентуру на всіх рівнях

П'ятий рік чимало аналітиків намагається збагнути, якими є плани української влади щодо нинішньої війни. До чого вона готується, чого прагне, на що розраховує? Звісно, що й українське суспільство не знає, чого від неї чекати. Можна хіба що здогадуватися, пише філософ Ігор Лосєв для видання Тиждень.ua.

Є ще доволі сумнівний і хиткий "мирний план" Порошенка, розрахований на цивілізованих політиків, а зовсім не на Путіна. Той визнає лише силу: воєнну, економічну, політичну. Добрі наміри київських начальників його не вражають. А всі ці миролюбні розмови на міжнародних форумах можна вести роками. Тим більше що світові організації переживають важку кризу: ООН не надто дієздатна. Де і коли вона спромоглася звільнити від агресора окуповану територію? Понад 50 років Туреччина окупує значну частину Республіки Кіпр, жодних зрушень у територіальному воєнному конфлікті між Індією та Пакистаном у Джамму і Кашмірі, тривають бойові дії на Близькому Сході, де теж є територіальні спори.

Тож розрахунки деяких київських мудрагелів "порєшать вопроси" тишком-нишком без "биття посуду" явно не мають шансів на успіх.

І що ж в Україні маємо сьогодні? На фронті рутинна стрільба. Усе нібито завмерло. Але мало не щодня гинуть військові, є також втрати серед цивільного населення.

Супротивник вичікує. Росія чекає на президентські й парламентські вибори в Україні, що зовсім не гарантує нам кількох безпечних місяців і відсутності потужного кидка з боку її військ. Міжнародні санкції псують настрій Кремлю. Як стверджують економісти, через них РФ щороку втрачає не більш як 1% ВВП. За такого рівня втрат, враховуючи феноменальне соціальне терпіння тамтешньої людської маси, Росія може без особливих струсів протриматися ще два-три десятиліття.

Постає питання: чи має Київ ще якусь стратегію, крім стратегії виснаження, яка у випадку з РФ є малоперспективною? Судячи з полум'яних патетично-патріотичних виступів президента Порошенка, якась стратегія з претензією на ефективність не проглядається. Щось таки справді робиться в цій сфері, але революційних змін, яких потребує нове військо, немає. Ніхто не намагається перевести життя країни на воєнні рейки, напевно, сподіваючись на всесилля кулуарних методів, "договорняків" тепер уже міжнародного рівня.

Смертельна загроза виборів 2019 року, що можуть стати тріумфом путінської політики "плаща і кинджала", хвилює багатьох українців. Тотальне антиукраїнське телезомбування населення в умовах війни може дати свій результат. Влада, розуміючи ситуацію чи ні, демонструє лише ліберальну імпотенцію, посилаючись на "демократію", "права людини", "свободу слова" та "свободу думок", які заважають їй навести елементарний порядок у країні, що воює.

Незайве ознайомитися з тим, як діяли демократичні США та Велика Британія під час Другої світової війни: те, що треба було закрити, закривали, кого треба було посадити, садили, а кого повісити, вішали. І без зайвих сентиментів.

На цьому тлі заклики вести несиметричну війну проти сильнішого ворога (це прозвучало і в останньому виступі президента Порошенка у Верховній Раді) справляють враження дещо відірваних від реальності. Це нагадує пропозиції боротися за світові ринки, у той час як власний внутрішній ринок повністю здали іноземним компаніям. Щоб вести таку війну, треба мати координаційний центр. Таким природним центром є влада. Однак тут ми маємо свій "Абсурдистан".

ГПУ Луценка під час війни видає Росії на вимогу її ФСБ та слідчого комітету українського добровольця, інгуша за походженням Тімура Тумґоєва. Представник Харківської правозахисної групи Борис Захаров справедливо назвав це "зрадою без лапок". А нині в київських кабінетах обговорюють питання про внесення Тумґоєва (якого щойно самі віддали Росії на поталу) до списку осіб, яких Україна вимагає повернути нам. Якщо це не адміністративна шизофренія, то що тоді? Інцидент яскраво характеризує нинішній рівень адекватності та спроможності української влади.

Головне зараз - боротьба проти РФ у самій Україні, боротьба проти внутрішнього ворога, проти частини ворожої політичної армії. Адже Путін навряд чи розпочав би збройну агресію, не сподіваючись на потужний внутрішній вибух, на антиукраїнські заколоти і повстання в Україні, на широку допомогу та співучасть промосковської агентури на всіх рівнях.

Проросійські політичні сили і телеканали, радіостанції, газети, інтернет-ресурси, проросійські діячі є тими чинниками, на які в Кремлі покладають великі й небезпідставні надії. Саме розгром внутрішнього ворога України послабить позиції РФ у цій війні. Проте нинішня "гібридна" влада України прагне не боротьби проти російської агентури, а "договорняків", "порозуміння" з нею. Можна розраховувати лише на громадянське суспільство. Хоча слабка надія на державну владу, на її опритомнення ще залишається.