"Синдром завтра": як перестати відкладати справи на потім

Завтра, завтра, не сьогодні

Дивне слово "прокрастинація" (з лат. pro – замість, попереду, і crastinus – завтрашній) не так давно увійшло до повсюдного вжитку, але вже викликає значні острахи й занепокоєння. Йдеться про систематичне відкладання важливих справ на потім, що заважає досягненню цілей та особистісній успішності. Сьогодні стійка схильність до прокрастинації спостерігається у 15-25% людей у всьому світі.

Західні дослідники ще у 1960-х роках охрестили прокрастинацію "недугою сучасності" і почали шукати шляхи її лікування. Але тим самим спричинили лихоманку боротьби за продуктивність. "Вище, швидше, сильніше" – девіз, який і досі майорить у нашій свідомості, насправді, є одним із факторів зростання кількості прокрастинаторів.

Питання відтермінування певних завдань поставало практично від початку людської історії. У нерозвинутих аграрних спільнотах феномен розглядався переважно нейтрально, як розумний порядок дії та бездіяльності, як уникнення безрозсудної метушні. Але індустріальна революція змінила пріоритети. Еталоном самоефективності стало славнозвісне: "Ніколи не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні", і відтермінування виявилося справжньою проблемою. Стали турбувати марність вкладених ресурсів, стреси, наростання невдоволеності та гніву, зниження самооцінки, відчуття провини і сорому.

Багато дослідників ототожнюють прокрастинацію з лінощами та слабкою силою волі. Однак відтерміновуючи заплановане, ми не просто лінуємося, а несвідомо намагаємося вберегти стабільність свого організму.

Прокрастинація, за своєю суттю, є захистом від символічних загроз особистісній цілісності. Будь-які завдання – нові, незрозумілі, складні, тривалі, занадто важливі або нецікаві, монотонні, безглузді тощо, в залежності від потреб людини, можуть сприйматися як справжні монстри. Наша психіка влаштована так, що у стресовій ситуації (знесилення, розгубленість, напруження тощо) обирає найбільш знайомий та безпечний варіант дій. Тому замість того, аби почати працювати над об'ємним проектом (загроза невідомого), ми зазвичай обираємо ще трошки погортати стрічку новин у соцмережі (гарантоване задоволення).

Постійні пошуки швидкого задоволення, яке отримуємо завдяки прокрастинації, дійсно актуалізувалися через прогрес, але вони закладені у самій природі людини. Вся справа у "змаганнях" лімбічної системи та префронтальної кори головного мозку. Як давнє утворення, що забезпечувало виживання, лімбічна система схиляє нас приймати імпульсивні, емоційні рішення, а новий апгрейд – префронтальна кора – відповідає за реалізацію складних та далекоглядних завдань. Неважко здогадатися, що прокрастинація долає нас саме тоді, коли "перемагає" лімбічна система.

Очікування швидкого задоволення легко перетворюється на залежність, тому дуже важливою є профілактика прокрастинації. Тут можуть допомогти короткотривалі фізичні вправи протягом дня, прогулянки, рухливі ігри, медитації, читання, прослуховування музики, масаж, творчі заняття, здоровий 8-годинний сон. Головне – не намагатися постійно бути продуктивним, а насичувати своє життя як активністю, так і пасивністю, гармонізуючи його.

Якщо ж необхідно швидко розпочати виконання справи, на допомогу прийде тактика "маленьких кроків" – аби не лякатися завдання-монстра, ми маємо уявити, як робимо маленьку, просту, зрозумілу і знайому дію. Тут не обійтися і без попереднього планування та складання списків. Важливо також працювати інтервалами у 25-30 хвилин, винагороджуючи себе на перервах їжею, рухами, розмовами чи просто тишею.

Маючи плани, реалізації яких заважає прокрастинація, заручіться також соціальною підтримкою – публікуйте дописи у соцмережах, діліться успіхами і ускладненнями із близькими, візьміть участь у групах взаємодопомоги, оточіть себе позитивними людьми. Дозвольте собі бути недосконалим, але й не ізольованим.

Прокрастинація – це конфлікт між нереалізованими бажаннями та реальністю. Вона виникає саме тоді, коли ми недостатньо вмотивовані, не відчуваємо персональних вигод і не бачимо подальших перспектив. Тому, аби вирішити цей конфлікт, треба щиро відповісти самому собі: а чого я насправді хочу, і що я готовий для цього робити?

Марина Дворник, для Gazeta.ua