Пора прокинутися від ілюзії безпеки в тилу

Бабченко загинув як солдат у війні проти Імперії Зла

При згадці про Аркадія Бабченка на думку одразу спадає слово "честь". А ще "гідність".

Колись він був нашим ворогом, вірним солдатом Російської Імперії. В першу Чеченську він щиро вірив, що "права вона чи не права, але вона – Батьківщина", і рядовим солдатом окупаційної армії пройшов два роки колоніальної війни, на яку ця батьківщина його послала, - пише Євген Дикий для сайту "Обозреватель".

По війні почав писати солдатську правду – таку, якою вона видавалась з російської сторони фронту. Я також тоді писав, ту правду, яку бачив з чеченської сторони. Ми познайомились в ЖЖ, коментували одне одного, листувались. Це було дивне листування людей, які бачили одне одного через приціл, кожний з яких вважав свою справу правою і готовий був її відстоювати – як на фронті, так і в Інтернеті. Навіть тоді "Старшина Запасу" різко виділявся поміж усіх наших російських опонентів – він захищав свою сторону у цій війні, але не брехав, чесно називав війну війною, вбивць вбивцями, мародерів мародерами, не робив своїх "білими та пухнастими", а ворогів чортами з рогами. Він був тим ворогом, якого за необхідності можна вбити в бою, але не можна не поважати як людину. Навіть трохи шкода, що він по ту сторону, а не по нашу.

Щоб перейти на нашу сторону Аркадію знадобилась довга еволюція. Друга Чеченська, яку він знову відвоював солдатом Імперії Зла ("бо вона – Батьківщина"), але після якої перестав брати до рук зброю та став професійним журналістом. Інтервенція в Грузію 2008 року, коли він вже без автомата, лише з фотокамерою супроводжував російські війська, які все ще лишались для нього "своїми". Невдалий "російський майдан" 2011 року, коли Росія лишилась для нього Батьківщиною, але російська держава остаточно відділилась від країни та від народу і стала його персональним ворогом. Зрештою був наш Майдан, на який Аркадій приїхав майже нейтральним спостерігачем, але майже з першого дня став "майданутим", одним з тих хто транслював на Росію нашу правду та пробивав стіну "Кисельов-ТВ" своїми блогами та репортажами. І наша війна, на яку російський воєнкор, патріот своєї країни, відставний старшина імперського війська приїхав одразу на нашу сторону, чудово розуміючи, що означає цей вибір для нього вдома.

Він дуже довго йшов від служіння Імперії Зла до смерті за праве діло. Але весь цей шлях він пройшов з честю та з почуттям гідності. Власне, саме це почуття гідності зумовило його вибір – і з неминучістю привело його до нас. Не можна зберегти гідність та продовжувати служити Кремлю, рано чи пізно треба вибрати щось одне – і Аркадій зробив свій вибір, вибір непростий та болісний для російського патріота.

Він не став українцем, і не прагнув ним стати. У нього була своя батьківщина, і він до останнього дня любив її, любив як справжній, а не кар'єрний патріот, любив любов'ю солдата, готового за неї загинути – так, як ми любимо свою країну. Шлях солдата Росії привів його на нашу сторону фронту, коли він остаточно збагнув, що найбільшим ворогом тої Росії, яку він любив, та тих росіян, яких вважав своїм народом, є російська держава. Замолоду він був чесним та щирим солдатом Імперії, і так само щиро пішов на власну війну проти Кремля, на персональну війну чесного російського старшини запасу проти режиму кадебешників та криміналу. І в цій війні він був так само до кінця послідовним, як і на своїх попередніх війнах.

Виступи Бабченка різко виділялись із жалюгідного бекання російської опозиції. Він не пускав паперових літачків, пройшовши через рамки металошукачів, не носив надувних качечок та не постив селфі з вагонзаків. Як солдат, він добре зрозумів природу свого ворога, і те, що цей ворог розуміє виключно силу. Аркадій не грався у типові російські спроби "трансформувати режим", а закликав до справжньої революції, щонайменше такої як наша Революція Гідності. Він сам гадав, що це "глас вопіющєго у пустелі", що Росія ще не готова почути ці заклики та подивитись на свій режим без ілюзій. Але судячи з вчорашнього вбивства, в Кремлі вирішили інакше, і побачили в Аркадії реальну загрозу.

Аркадій закінчив свій шлях солдата Росії. Він загинув як солдат. Поліг від кулі за свою омріяну вільну країну. Доля не дала йому загинути як окупанту на чеченській та грузинській землі, а дарувала смерть на правильній стороні. Смерть, яка вповні спокутує помилки минулого. Спи спокійно, Старшина Запасу, твій персональний бій закінчився. Тепер його продовжать ті 12-літні діти, які нещодавно з гаслами "Він нам не цар!" вийшли на свою першу Сенатську площу. Пройдуть роки, вони підростуть, і можливо перечитають тексти Аркадія, разом із інструкціями по виготовленню "коктейлів". І тоді їхній цар дійсно перестане ним бути.

Лишились ми, на чиїй землі Аркадій прийняв останній бій. І на чиїй землі наш з Аркадієм спільний ворог почувається так само безкарно, як у своїй "бєлокамєнной". Ми вкотре показали, що нездатні захистити друзів, чи хоча б покарати ворогів. Ми не кавказці, ми не маємо звички кровної помсти. Тож смерть Бабченка швидше за все лишиться безкарною, як смерті попередніх жертв Кремля, зухвало розстріляних посеред наших міст – починаючи від чеченського барда Імама Алімсултанова, розстріляного посеред Одеси ще в першу чеченську війну, продовжуючи Аміною, втікачем Вороненковим, тепер от Аркадієм.

На нашій землі ФСБ не потрібно вживати "Новічок" - тут їм можна майже як вдома спокійно розстрілювати посеред вулиць та у будинках. Вони знають це, і з кожним днем стають все зухвалішими. Можливо, хоча б смерть Аркадія розбудить нас від ілюзії безпеки у тилу, і змусить нарешті зрозуміти: війна не десь далеко на сході, війна у всій нашій країні, а окупант значно ближче, аніж лінія фронту? І може ми нарешті почнемо давати справжню відсіч?

Передруковується з дозволу автора і видання "Обозреватель"