Родова хвороба українців

Новий суспільний договір для України. Хто ми?

Чимало доводиться чути останнім часом про "родові хвороби" українства, серед яких перед веде так звана відсутність єдності. Страх перед роз'єднаністю, атомізацією, подрібненістю, розбратом – явище в наших суспільно-політичних реаліях якщо не виправдане цілком, то досить зрозуміле й історично обґрунтоване.

В умовах війни країна повинна виконувати бодай "академічний мінімум" єдності – мати єдиного головнокомандувача, лояльну до держави армію і суспільство, яке цю армію утримує і підтримує. "Боже, нам єдність подай" співається в одному з "духовних гімнів" України. Звернення до трансцендентного в цьому випадку досить симптоматичне: мовляв, якщо люди не годні об'єднатися, то сподіватися в цьому питанні можна тільки на Господа, який мусить-таки вислухати благання і, врешті-решт, з усім цим навести лад.

В умовах війни країна повинна виконувати бодай "академічний мінімум" єдності – мати єдиного головнокомандувача, лояльну до держави армію і суспільство, яке цю армію утримує і підтримує

Але облишмо Господа. В нього наразі набагато важливіше і, сказати б, сродніше завдання – автокефалія української православної церкви. І ні слова більше про християнську єдність, чи то пак соборність. Ця тема настільки богоугодна й доленосна, що вкотре мастити її своїми невоцерковленими руками – або гріх, або невиправдана розкіш.

Йдеться якраз про єдність суспільну, яка за довгі роки бездержавності, а потім і майже чверть століття неоколоніялізму встигла обернутись у щось на кшталт фетиша.

Про єдність згадують у різноманітних політичних замовляннях настільки часто, що передбачається, ніби кожен із тих, хто чує це слово, за умовчанням вкладає в нього плюс-мінус однаковий і позитивний сенс.

Єдність – завжди про добро, а не про зло

І з цим важко не погодитися. Єдність – завжди про добро, а не про зло. Єдність – завжди про відсіч добрих у протистоянні з могутнішою потугою (відомо, якою), що несе зло. Єдність – завжди краща за свою протилежність, тобто роз'єднаність і порізненість.

"В єдності – наша сила", "Єдність – запорука майбутнього народу" – це не лише зачовгана суспільно-політична фразеологія, а й, наприклад, теми для шкільних творів, у яких школярам з року в рік доводиться знаходити нові аргументи на користь життєдайного об'єднання всіх з усіма. І вони їх, певна річ, знаходять, бо справа це загалом нехитра. Варто лише звернутися до історії і повиписувати звідти аналогії, коли "українцям забракло єдності". А її хронічно бракувало в усіх визвольних змаганнях, які тільки можна пригадати – від Мазепи з Кочубеєм до "канівської четвірки" через Петлюру-Скоропадського і Бандеру-Мельника. Завжди наші численні національні поразки наставали внаслідок браку єдності, що мала якимось дивом утворитися, але чомусь не утворилася. Втім мало хто наважується піти далі і запитати: а може, українцям забракло чогось, окрім єдності? Може, не лише в ній, тобто в її відсутності, наші проблеми?

Наші численні національні поразки наставали внаслідок браку єдності, що мала якимось дивом утворитися, але чомусь не утворилася

От і сьогодні, після революції, де не бракувало ні єднання, ні солідарності, знову все частіше говорять про єдність. Її знову не вистачає, оскільки незабаром президентські й парламентські вибори, які неабияк посилюють тривогу й у без того хронічно стривожених інтелектуальних середовищах. Бо вже сьогодні вони віщують як не поразку і відкочування назад у випадку відверто проросійського реваншу, то точно нічого доброго не обіцяють у випадку приходу коаліції популістів. Навіть збереження нинішнього статус-кво непокоїть досить широкі верстви населення, які хотіли багато й одразу, а отримали, як завжди, мало або зовсім нічого. Складається враження, ніби всі ми вже втратили щось, що з такими боями і втратами здобули.

Однак, як завжди, не договорюють, з чого вона складається, ця єдність? Яке в неї внутрішнє наповнення або рецепт приготування? Єдність кого з ким, до якої міри і за чий рахунок? Але як після перемоги? Одеса знову захоче Єкатєріну, Калуш – Бандеру, Донецьк – Моторолу, Рівне – бурштин, Чоп – контрабанду, а Київ – "Київські лаври" і вічний фінал Ліги чемпіонів. Але всі знову разом нібито хочуть єдності. Заради чого? Аби знову в певний момент захотіти щось своє?

Єдність для перемоги? Гаразд. Але як після перемоги? Одеса знову захоче Єкатєріну, Калуш – Бандеру, Донецьк – Моторолу, Рівне – бурштин, Чоп – контрабанду, а Київ – "Київські лаври" і вічний фінал Ліги чемпіонів

Ні, така єдність не витримує критики, оскільки в ній причина переплутана з наслідком. Бо не щось заради єдності, а все-таки навпаки – єдність заради чогось. Наша єдність – плакатна, ілюзорна й вихолощена не тому, що ми погані або безголові, а тому, що досі не відповіли собі на питання: "Заради чого єдність? Яке її наповнення? Куди ми всі разом, об'єднані, підемо?". Ні, я розумію, що на Майдані націоналіст об'єднався з лібералом, ґей кидав коктейлі негірш футбольного фаната, а антисеміт шляхетно терпів присутність єврея. Але це все пішло за вітром так само непомітно, як і прийшло. Не ошукуймо самих себе.

От уже за кілька місяців почнеться передвиборча кампанія, на якій виллється безпрецедентна кількість бруду, і всі політики до одного знову апелюватимуть до "єдності". І "порохоботи", і "зрадофіли", і навіть – о, Господи! – прихильники бойків-мураєвих-рабіновичів, умовно кажучи, "вата".

За кілька місяців почнеться передвиборча кампанія і всі політики знову апелюватимуть до "єдності". Навіть прихильники бойків-мураєвих-рабіновичів

Першим єдність буде потрібна заради "збереження країни", другим єдність буде потрібна заради "повалення корумпованого олігархічного режиму" і навіть третім буде потрібна єдність – заради "припинення війни та миру" на умовах Кремля. Я мовчу про четвертих, п'ятих, десятих, які теж обов'язково згадають про єдність. Наприклад, для того, аби об'єднатись – і розігнати якусь книжкову презентацію; або об'єднатись – і допомогти забудовнику відібрати у громади сквер; або об'єднатись – і написати донос на колегу-художника у відповідні органи. Немало існує цілком раціональних причин для об'єднання заради якогось партикулярного інтересу.

Не так у єдності – наша сила, як у відсутності визначених пріоритетів наша слабкість

Наважуся припустити, що все-таки не так у єдності – наша сила, як у тому, що у відсутності визначених пріоритетів наша слабкість. Проблема не в тому, що ми такі невиліковно порізнені (до речі, я переконаний, що ми не більш порізнені всередині свого суспільства, ніж будь-яка інша європейська країна), а у відсутності натяку на формування нового суспільного договору, в якому був би прописаний і вектор руху країни, і дана відповідь на головні питання: хто ми і в які ігри збираємося грати. І – головне – за якими правилами. Якщо всі приймуть однакові правила гри, то ніякі мантри про єдність уже просто не будуть потрібні.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Геннадій Друзенко Міжнародний правник
Володимир Горбач Політичний аналітик Інституту Євро­атлантичного співробітництва
Віктор Вовк Громадсько-політичний діяч
Віктор Бобиренко Політолог
Ярина Матвійчук Журналіст Української служби "Голосу Америки"
Погода