Наївні та нереалістичні пропозиції для припинення війни між Росією й Україною

Відповідь на статтю політолога Сергія Куделі

Доцент департаменту політичних наук Бейлорського університету Сергій Куделя слідом за Віктором Пінчуком висуває пропозиції для припинення війни між Росією й Україною та покращення стосунків між державами. На жаль, його аналіз слабкий, а факти, які він наводить, часто не відповідають дійсності або неправильно витлумачені. До того ж його розуміння Росії та російського президента Володимира Путіна вкрай наївне. Для багатьох стане новиною те, що Путін, на думку Куделі, не прагне змінити нинішній статус-кво на міжнародній арені.

Куделя повторює аргументи західних авторів із вираженим лівим ухилом (наприклад, Річарда Сакви) і представників реалізму (наприклад, Джона Міршаймера) щодо необхідності того, аби Україна стала "нейтральною" країною і відмовилася від прагнення членства в НАТО, що нібито провокує подальшу російську агресію. Він вважає, що саме дії України – бажання приєднатися до НАТО й отримати озброєння від США – спричинили конфлікт із Росією. І не згадує, що "Inform Napalm" з 2014 року нарахував на Донбасі 89 різних підрозділів російських збройних сил і спецслужб і 44 типи російського озброєння. А перша американська зброя прибула до України лише в квітні 2018 року.

Теза Куделі про "спільність інтересів безпеки двох країн" неприйнятна не лише для українського політичного керівництва, а й для більшості українців, які виступають проти приєднання до будь-яких інтеграційних проектів Росії, не бажають наслідувати "російську модель" розвитку та переконані, що РФ прагне знищити Україну. А таких близько 75%.

Наївність Куделі також можна помітити в його заклику довіряти Путіну й іншим російським лідерам, які, як нам відомо, можуть присоромити самого Геббельса своєю нахабною брехнею, фейковими новинами й дезінформацією. Росія відверто наплювала на власноруч підписану угоду 1997 року, що визнала кордони України, та Будапештський меморандум 1994-го. Саме РФ була однією з держав, яка надала Україні гарантії безпеки в обмін на її відмову від ядерного арсеналу, а згодом анексувала її територію та почала збройну агресію. Путін відчайдушно заперечує присутність російської армії та озброєння на території Донбасу, незважаючи на переконливі докази, що їх зібрали НАТО, "Bellingcat", "Inform Napalm" та інші організації.

Куделя чомусь вважає, що Росія не протидіятиме приєднанню України до Євросоюзу в якості "нейтральної" держави. Хоча саме РФ опиралася інтеграції до ЄС країн колишнього СРСР ще з 2010 року, коли заснувала Митний союз. У 2013 році, напередодні Євромайдану, Росія почала торговельну війну проти України, аби не допустити підписання нею Угоди про асоціацію з ЄС. Куделя наївно вірить, що Росія припинить чинити торговельний, економічний і політичний тиск на Україну, хоча це було невід'ємним елементом російської політики ще з 1991 року.

Стаття Куделі переповнена нагнітанням страхів і попереджає про поширення конфлікту на інші території України. Насправді, це дуже малоймовірно. Якщо Росії не вдалося анексувати так звану "малоросію" у 2014-у, коли Україна була слабкою й заледве мала дієздатну армію, то сьогодні це завдання ще менш реальне.

Куделя використовує ту ж риторику, що й популістка Юлія Тимошенко, звинувачуючи президента Петра Порошенка та правлячі еліти в отриманні вигоди від війни і, відповідно, продовженні військових дій заради задоволення власних інтересів. Хоча ні в Куделі, ні в Тимошенко немає жодних доказів цієї екстравагантної тези.

Він також вдається до перебільшення, заявляючи, що демократія в Україні перебуває під загрозою, однак не наводить ніяких фактів, які би на це вказували. Щорічний звіт "Freedom House", починаючи з 2014 року, вказував на щорічне покращення показника демократичного розвитку в Україні. І лише цього року зафіксував його невелике зниження. Важко знайти підтвердження і тезам Куделі про щораз більші загрози громадянським свободам і політичні репресії в Україні. Ви не знайдете іншої демократії серед країн Європи чи Північної Америки, яка б дозволила радикалам перебувати в наметовому містечку навпроти будівлі парламенту протягом п'яти місяців.

Найсерйозніше перебільшення Куделі стосується позірної загрози приходу до влади в Україні "радикальних націоналістів". Він визнає, що вони мають низьку електоральну підтримку, і навіть у розпал бойових дій у 2014 році націоналістична партія "Свобода" не змогла потрапити до парламенту. Водночас Куделя необґрунтовано стверджує, що націоналістичні сили користуються "покровительством найвищих осіб держави". Цю тезу переконливо спростовує депортація Міхеїла Саакашвілі та випадки ув'язнення радикальних націоналістів. Намагаючись зобразити Порошенка "націоналістом", Куделя просто повторює тези російської пропаганди.

Неправдиві також твердження Куделі про те, що правлячі українські еліти готують встановлення "націонал-авторитарного" режиму й нав'язують "націоналістичний порядок денний". Знову ж таки, це перегукуються з російською пропагандою й поглядами західних русофілів лівого штабу. Керівництво України не використовує "антиросійської риторики", на що вказують хоча б опитування громадської думки, згідно з якими українці виявляють патріотичні, а не етнонаціоналістичні погляди. Три чверті українців мають негативне ставлення до Путіна, Державної Думи та російського уряду, однак лише незначна частина українців негативно сприймає громадян Росії. Куделя, натомість, закриває очі на російську державну кампанію пропаганди проти України, завдяки якій росіяни вважають українців другою найбільшою загрозою для себе після американців.

Порошенко не називає Росію "штучною" чи "неспроможною" державою, тоді як для російських лідерів ці два епітети є улюбленими звинуваченнями в бік України. Українці не заперечують існування окремої російської нації, тоді як російське керівництво постійно заперечує існування українського народу.

Твердження Куделі про те, що парамілітарні групи в Україні почувають себе безкарними, звучить дивно, зважаючи на його кар'єру в США – батьківщині озброєних угрупувань. Волонтери та добровольці, що вийшли з лав прихильників Євромайдану, у 2014 році врятували Україну, коли держава не мала ні боєздатної армії, ні бюджету для забезпечення військових на передовій. З того часу всі добровольчі батальйони, окрім "Правого сектору", було інтегровано в структуру Збройних сил і Національної гвардії. З нетерпінням чекатиму повідомлення про те, що всі озброєні формування в США було включено до складу американської армії чи Національної гвардії.

Висвітлюючи питання культури й освіти, Куделя також демонструє брак розуміння європейських, північноамериканських і російських політик взаємодії з меншинами. Він пише про "етноцентристську гуманітарну політику", яка проявляється в мовних квотах у ЗМІ, обмеженні продажу російських книг та дискримінації в освіті. Усі ці тези не відповідають дійсності. На думку одного з найбільш авторитетних дослідників цих питань Володимира Кулика, за часів Порошенка державна мовна політика практично не зазнала змін.

Насправді гуманітарна політика України – одна з найбільш ліберальних у Європі та Північній Америці. Візьмімо Канаду – країну, яку Куделя поважає. У Квебеку - другій за розміром провінції - діє вимога, щоби дві третини мовлення на телебаченні та радіо відбувалося французькою мовою. В Україні квота складає 50%, що робить її більш мультикультурною державою, ніж Канада.

Куделя спрямовує свою критику тільки в бік України, що для не проінформованого читача створює враження, нібито він не має ніяких претензій до гуманітарної політики Росії. При цьому російська державна політика взагалі не визнає існування другої за розміром меншини – української – і позбавляє українців права на власні освітні й культурні заклади.

Українську греко-католицьку церкву та українські православні церкви в Росії вже давно заборонили. Таку ж дискримінаційну політику, спрямовану проти культурних, освітніх і релігійних прав українців, впроваджують у Криму та на окупованих Росією територіях "ДНР" і "ЛНР".

Заради справедливості слід зазначити, що Куделя закликає Росію звільнити українських полонених і припинити переслідування кримських татар, але водночас ігнорує відверту українофобію в Криму та "ЛДНР". Ідея Куделі щодо "двостороннього моніторингу дотримання прав людини в Криму й на Донбасі" наївна у своїй абсурдності. Авторитарна російська держава, яка відмовляється гарантувати права навіть своїм громадянам, ніколи не зможе забезпечити дотримання прав представників інших держав.

Не відповідає фактам і просто повторює російську пропаганду також риторика Куделі про агресивну українізацію. Поступове зростання присутності української мови в освіті почалося не у 2014 році, а в 91-му. А найбільше прискорилося під час каденції російськомовного президента Леоніда Кучми. Обмеження на імпорт книжок із Росії стосується лише тих творів, які пропагують ненависть до України й українців чи звеличують російську збройну агресію. Насправді російські книжки лишаються широкодоступними в Україні, у чому Куделя міг би переконатись, якби відвідав книжковий ринок на Петрівці в Києві. На рахунок ЗМІ, то в кіосках і досі важко знайти україномовні журнали, тоді як російськомовних повно.

Куделя гостро критикує декомунізаційні закони, ухвалені 2015-го, і хибно вважає, що вони засновані "виключно на націоналістичному наративі". Він висуває цю тезу, оскільки йому не до вподоби те, що в позитивному світлі зображають лише тих українців, які боролися за національне визволення. Якщо вірити Куделі, декомунізація звеличує лише правих радикальних націоналістів, що далеко від істини. До борців за національне визволення України належать постаті з дуже різними політичними поглядами, у тому числі соціалісти (наприклад, Симон Петлюра), ліберальні дисиденти, лідери Народного руху й націоналісти.

У цьому випадку Куделя знову не зважає на порівняльний контекст. Чи можливо, наприклад, у Німеччині популяризувати альтернативний до офіційного наратив, який зображає звільнення від нацистського правління виключно в позитивному ключі, а союзників і учасників руху опору – як позитивних історичних фігур? Як тоді оцінити злочини, здійснені союзниками, як-от килимове бомбардування німецьких міст чи застосування ядерної зброї проти Японії? У Польщі, наприклад, не можна критикувати Армію Крайову, однак вона (й інші польські партизанські групи) вчиняла злочини проти українського мирного населення.

Куделя поширює плітку про загрози кримінального переслідування тих, хто критикує борців за національне визволення України, однак досі нікого за це не покарали. Представники широкого загалу можуть вільно обговорювати українську історію, оскільки декомунізаційні закони не стосуються академічних досліджень. У шкільних підручниках, наукових і популярних книжках, а також у ЗМІ продовжують висловлювати різні погляди на українську історію.

Зосереджуючись виключно на українських націоналістах 40-х років, Куделя дуже вибірково тлумачить лише один декомунізаційний закон, ігноруючи три інші. Він, наприклад, не згадує про закон, який відкрив історичні архіви, що зробило Україну однією з найбільш ліберальних країн на посткомуністичному просторі в питанні доступу до матеріалів радянської історії. Сотні українців, які шукали інформацію про своїх загиблих родичів, і західні науковці, які досліджують радянську та українську історії, вже скористалися цим законом.

Похмурі передбачення Куделі щодо зростання міжетнічної нетолерантності та загострення внутрішніх конфліктів в Україні не справдяться. Як уже було зазначено, з 2014 року в Україні зріс рівень патріотизму, а не етнічного націоналізму. Толерантність до меншин в Україні залишається на високому рівні, й Україна має найнижчий рівень антисемітизму в Східній Європі – навіть нижчий, ніж у багатьох країнах-членах ЄС.

Якби Куделя вивчив результати опитувань громадської думки в Україні, він би зрозумів, що українці здебільшого знають, як завершити конфлікт із Росією. Для цього РФ має покинути Крим, припинити збройну агресію на Донбасі, не втручатися у внутрішні справи та зовнішню політику України і виплатити компенсацію за знищення і привласнення українського майна.

Аби змінити шовіністичне ставлення Росії до України й українців, необхідні серйозніші та триваліші зусилля. Однак така зміна парадигми зробить набагато більше для припинення війни, ніж наївні й ілюзорні поради Куделі.

Тарас Кузьо, для Gazeta.ua