Шлях до самогубства держави

Сьогодні можливе "припинення вогню", але не "примирення"

Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб працює над створенням "комісії з примирення". Про це заявив заступник міністра Георгій Тука, який завзято нав'язує українцям "хорватський сценарій", хоча сам толком не розуміє про що говорить.

У розумінні Туки з "хорватським сценарієм" консенсус досягнутий і ні в кого більше немає питань: він став аналогом Мінських угод, як неодмінний і непорушний атрибут подальшого "врегулювання".

Але навіть якщо припустити, що "хорватський сценарій" (міжетнічний і міжконфесійний конфлікт), який не має ні найменшого відношення до українських реалій в його вуковарському аспекті (мирна реінтеграція хорватського Подунав'я під егідою тимчасової адміністрації ООН, яка залишила по собі масу невирішених питань для місцевих жителів) може бути вирішенням, то неминуче виникає інше питання: хто в нашому випадку є другою стороною, з якою МінТОТ збирається "примиряти" українців? Росія чи її маріонеткові утворення?

Закон "Про забезпечення суверенітету України над тимчасово окупованими територіями" дає чітку відповідь - другою стороною є РФ, в тому чи іншому вигляді її присутності: окупаційних адміністрацій, незаконних збройних формувань, солдатів і офіцерів регулярної армії. Примирення має відбуватися з ними? Або все ж "діалог" будуватимуть всупереч українському законодавству?

Чи не зарано звучать розмови про "комісії з примирення"?

У тій же Хорватії, яку МінТОТ вважає еталоном військової і дипломатичної думки, про примирення заговорили після підписання договору, який забезпечив не тільки стабільне припинення вогню, але і завершення силової фази протистояння.

Чи є на сьогоднішній день такий договір в активі України? Ні! Більш того, його не передбачається до тих пір, поки за стіл переговорів не сяде Російська Федерація. Поки цієї умови не виконано - знову будуть тільки лицемірні заяви з боку РФ, яка твердить, що не може вплинути на ОРДЛО, тому що "її лідери ведуть самостійну політику і всіляко самовизначаються".

Якщо порівнювати з Хорватією, що так подобається українським "голубам миру", знову-таки: перш ніж такий договір був підписаний, хорватська сторона показала стратегічне розуміння того, які контрнаступальні операції повинна проводити армія, і втілила свої стратегії в життя. Мова йде не тільки про "Бурю" і "Блискавку", а про цілу низку військових операцій, починаючи з 1991 року.

Уже з цих кількох простих запитань, на які у МінТОТ і їхніх колег по дискурсу немає відповіді, випливає, що вся ця риторика спрямована не на вихід із ситуації, що склалася, а на будівництво чергових повітряних замків.

Причому все це роблять не з простої прекраснодушності й прагнення думати про противника краще, ніж він того заслуговує - це підготовка до 2019 року, як до року виборів в Україні, лейтмотивом яких, очевидно, стане обіцянка миру будь-якою ціною.

У хід підуть найабсурдніші порівняння, які вже сьогодні спостерігаємо. Усі незгодні отримають клеймо "агентів Кремля", а у виборців - силами широкомасштабної медійної кампанії - сформуються неправильні очікування щодо тривалості війни і перспектив українського Донбасу в подібних парадигмах реінтеграції.

Чим довше триває російсько-українська війна, тим очевидніше стає, що це надовго і що нинішні підходи - спроби називати війну "конфліктом", "АТО", як завгодно, тільки не війною, відсутність воєнного стану, культ переговорів, які нікуди не ведуть - не працюють.

У розмовах про мир потрібно пам'ятати кілька речей:

1. Повернути єдність України в моделі "2013 року" неможливо. Не можна взяти і перекреслити роки війни, кров і страждання людей. Ніхто нічого не забуде і не пробачить. Ми знаходимося в тренді "меморіальної історичної пам'яті". Тому "примирення" і "прощення" не ті формулювання, які прийме суспільство.

2. Перемир'я не виключає відновлення війни. Росія не відмовилася від політики силового вирішення конфліктів у Євразії. Війна на Донбасі - це "мерехтливий конфлікт", ескалації якого залежать від геополітичних гойдалок Путіна. Буде потрібно відвернути увагу від Сирії або Прибалтики - Кремль почне наступ на Донбасі, і навпаки. Тому війна все одно буде! І до неї потрібно бути готовими.

3. Повернення територій можливе тільки в якості успіху комплексу заходів військово-політичного, дипломатичного та економічного характеру. І це не мінський процес з його "конституційним особливим статусом для Донбасу". Це процес звільнення української території від російських окупантів і місцевих сепаратистських банд. Йдеться про десепаратизацію регіону.

4. Надавати "гарантії" або вносити в Конституцію зміни про статус територій є сенс тільки тоді, коли ця десепаратизація відбудеться: окупанти покинули територію, бандити покарані, проведена робота з населенням, відновлений контроль над інформаційним простором і українсько-російським кордоном.

5. Сьогодні "домовлятися" в Донбасі ні з ким. Це не здатні домовлятися і не самостійні персонажі. Вони нікого не представляють. Розмовляти потрібно з Москвою, але при свідках. Чим більше свідків - тим краще. Бажано в прямому ефірі.

Зрозуміло, що з Росією потрібно буде якось намагатися бути сусідами. Але це сусідство з ворогом, який в будь-який момент може всадити нам ніж у спину. Це не "добросусідство", "партнерство" або "дружні відносини". Усі подібні терміни щодо РФ девальвовані після 2014 року.

Немає у нас більше загальної історії. Путін її витер, почавши вторгнення до Криму. Немає у нас і стратегічних спільних інтересів. З ворогом воюють, а не торгують. Немає у нас з Росією і спільного майбутнього. Терористи - нездатність домовлятися.

Тому всі ці розмови про "примирення" - це пропагандистські прийоми гібресії проти України.

Сьогодні можливе "припинення вогню", але не "примирення".

Джордж Оруелл говорить: пацифізм і начебто правильні й досить привабливі, але максимально спрощені гасла, що закликають до миру зараз, будь-якою ціною, в обмін на території, спонукають громадську думку погоджуватися з поступками, що ведуть не до миру, а до війни. Тобто, заради порожніх, абстрактних гасел - приносимо в жертву і мир, і безпеку, отримуючи натомість від диктаторів запевнення в прагненні до миру, не варті того паперу, на якому вони написані.

Але замість того, щоб на п'ятому році війни вийти на відкриту і чесну розмову з суспільством, самоназвані "голуби" воліють заробляти політичні бали і пропонувати непродумані рішення, називаючи їх панацеєю. Але побудова помилкових передумов - автоматично веде до помилкових висновків. А помилкові висновки відтинають шляхи до досягнення результату, який не прирівнювався б до самогубства цілої держави.

Оригінал - на Site.ua