Урядовий "синдром вахтера" або боротьба за феодальні привілеї?

Про заборону купівлі в Інтернеті

"Синдромом вахтера" у нас називають бажання використовувати владу з метою демонстрації власної переваги над іншими та їх приниження. Але не лише самі численні "вахтери" схильні демонструвати його на теренах України.

Яскравий приклад – історія з законопроектом про "заборону купівлі в Інтернет", який з'явився у парламенті України влітку цього року. Зокрема, уже 17 липня 2017 року групою народних депутатів було подано два законопроекти про внесення змін до Митного та Податкового кодексів щодо т.зв. "заходів з детінізації оподаткування ввезення товарів в окремих випадках" (№6755 та №6756 від 17.07.2017 р.).

Звісно, до детінізації ці законопроекти не мали найменшого відношення. Як і до угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом в частині наближення митного законодавства, якою так само прикривались автори законопроекту.

По суті, ряд нардепів просто запропонували обмежити безмитне ввезення в Україну товарів як в ручній поклажі, так і через міжнародні поштові та міжнародні експрес-відправлення, обмеживши останні сумою 150 Євро протягом місяця (а не протягом дня як це є зараз).

Тоді це викликало бурхливу реакцію в суспільстві, і, зрештою, про законопроект начебто "забули", але як показав досвід останнього періоду – лише на час, адже подібні "геніальні ініціативи" знову повернулися для обговорення. Цього разу – на рівні Кабміну.

Подібна наполегливість у протягуванні заздалегідь непопулярних ініціатив не може бути випадковою. І, очевидно, стосується не просто бажання з боку уряду та парламенту обмежити можливості для громадян України купувати товари закордоном.

Ситуація більше нагадує бажання когось використати сприятливу нагоду для задоволення своїх приватних потреб.

Власне, перелік аргументів прихильників законопроекту про обмеження торгівлі зводиться до наступних аргументів: це "виведення з тіні", "це виконання умов угоди про Асоціацію з ЄС", "це наповнення для бюджету".

Якщо добряче подумати, то неважко здогадатися, що гіпотетичне обмеження сумою 150 євро можливостей пересилати поштою товари не має найменшого відношення до "детінізації", а навпаки – відкине цілий сегмент ринку "в тінь".

Чому громадяни купують щось за межами України та чекають тижнями і місяцями, поки товар приїде? Очевидно, не від "легкого життя", а щоб одержати щось якісне за помірні гроші. Власне, скільки не вводь обмежень, але ситуація від цього не зміниться. Українські великі мережі та монополісти і далі будуть дерти за товари "три шкури" з власних громадян. Тому останні будуть шукати можливості придбати потрібне їм за межами України. Але користуватимуться послугами не офіційних поштових перевізників, а неофіційних – "човників".

Ви тільки уявіть, який колосальний "чорний ринок" виросте, якщо громадяни не зможуть одержувати вільно посилки з товарами, придбаними за межами України? Які гроші там будуть обертатися, і куди вони будуть йти. Звісно, до приватної кишені, а не до бюджету. І не до Укрпошти, яка на даний момент існує, фактично, лише за рахунок доставки в Україну іноземних товарів.

Далі, якщо вести мову про "Асоціацію з ЄС", то подібні штучні обмеження не наближатимуть нас до Європейського співтовариства, а віддалятимуть. До речі, схожі норми щодо суттєвого обмеження можливостей возити товари через поштові відправлення з-за кордону властиві країнам "Митного союзу" - Росії та Білорусі. Тож, може, саме до "Митного союзу" нас хочуть інтегрувати депутати та урядовці? Але поки що не хочуть про це згадувати?

Тепер щодо наповнення бюджету. Його не буде, якщо обмежити безмитне ввезення поштових відправлень сумою 150 євро. І на це є дуже проста причина. Всі ці податки має хтось адмініструвати. Фіксувати відправлення. Вносити в бази і т.д. Відповідно, щоб зібрати ці копійчані (в рамках держави) податки, треба буде створювати нові бюрократичні посади, наймати фахівців, платити їм зарплату.

Те, що "овчина не вартує відділки" в інших країнах світу зрозуміли давно. Наприклад, у США не так давно пішли на підвищення лімітів безмитного пересилання, адже зрозуміли, що від оподаткування дрібних товарів держава більше витрачає, аніж одержує.

То ж звідки тоді весь цей державний ідіотизм, що береться з такою методичною послідовністю?

Чому цілий ринок хочуть загнати у тінь, позбавити "Укрпошту" залишків доходів, наплодити бюрократів заради примарних "доходів", та, зрештою, "синхронізувати" українське законодавство з "Митним союзом"?

Варіантів відповіді може бути лише два.

Отже, перший з варіантів – українська держава просто вражена вірусом, який вражає вітчизняних чиновників та депутатів, впливаючи на їх розумову діяльність. Тому вони прагнуть до самознищення.

Другий варіант – мова просто про чергову спробу сплутати "власну шерсть з державною".

Думаю, саме другий варіант більше відповідає дійсності.

На жаль, у нас утворився цілий клас "бізнесу", котрий звик не до конкурентного середовища, а до феодальних "привілеїв", які одержуються внаслідок близькості до тих або інших політиків або чиновників.

Коли громадяни втомилися переплачувати власникам великих українських торгівельних мереж і масово почали купляти за межами України, то це, очевидно, когось дуже збентежило. Але цей "хтось" не вигадав нічого кращого, аніж почати лобіювати заборони та обмеження для вільної торгівлі. Не підвищувати якість, не знижувати ціни, а саме добиватися для себе "феодальних привілеїв". За які, до речі, мають платити рядові громадяни. Вперше – купуючи щось у великій мережі, куди його просто змусять звернутися. Удруге – оплачуючи адміністрування нових і нових податків.

Мабуть, не треба бути великим політичним філософом, аби збагнути, що щось у подібній державній конструкції є неправильним. І найголовніше – її призначення. Сучасна держава відрізняється від архаїчної саме тим, що вона орієнтована на створення умов для розвитку людини, а не виступає у ролі злого вахтера, котрий лише і думає, як і кого "не пущать".

І це не "дрібниці". Саме у таких речах і проявляється все важливе та значиме: стан розвитку суспільства та пануючі у ньому відносини, адекватність держави сучасним запитам і потребам. У цьому ж проявляються численні "зміни" та "реформи", у які досить важко повірити, якщо живеш у "державі-вахтері".

Петро Олещук, для Gazeta.ua