Формальна перемога в Сирії обернулася для Путіна поразкою
Різко змінилася позиція багатьох країн після засідання Ради безпеки ООН 25 вересня, Росія асоціюється з тероризмом, варварством, військовими злочинами, тепер це держава-ізгой. З Путіним відмовляються зустрічатися Олланд, Меркель
Реальні зміни ніколи не робила більшість. Більшість, як правило, байдужа або пасивна. Саме активна меншість завжди вирішувала долю подій у гострих ситуаціях.
Біля Білого дому було 100-200 тисяч, ну 300 тисяч чоловік. Усе одно це крапля в морі порівняно з населенням Росії, але меншість прихильників путчистів виявилася рівною нулю.
Подивіться, що сталося в Туреччині під час спроби зміщення президента Ердогана. "Меншість" за Ердогана виявилася сильнішою, ніж "меншість", яка виступила за його супротивників. Його прихильники, яким я, до речі, ідеологічно абсолютно не симпатизую, з голими руками йшли на танки. За Путіним так ніхто не піде.
Нам часто кажуть, що Путіна підтримують 86%. Я взагалі не довіряю соціологічним опитуванням, не тільки тому що вони фальсифіковані, а насамперед тому, що вони в принципі ні про що не говорять в авторитарних суспільствах.
По-перше, на запитання по телефону про підтримку весь генетичний досвід пострадянської людини підказує, що безпечніше відповісти – так, підтримую. По-друге, ну якщо ти підтримуєш Путіна, не обов'язково йти на танки, як у Туреччині, але як мінімум піди на вибори і проголосуй за його партію. Математично точні методи показали, що це зробили 14% населення Російської Федерації. З них може навіть половину режим примусив прийти з допомогою адміністративного ресурсу: студенти, робітники державних підприємств, бюджетники, ув'язнені. Реально прихильників Путіна, що за покликом серця пошевелилися за вождя, близько 10%.
За кордоном Путіна підтримують крайні праві і крайні ліві. Слово "крайні" тут стає, звичайно, умовним. Іде процес розмивання центру в європейській політиці. Популярність лівих після падіння Радянського Союзу сильно скоротилася. Вони, скоріше, за інерцією годування з Москви підтримують Путіна, хоча сучасний путінський бандитський капіталізм дуже далекий від міражів комуністичної ідеології. Зате праві бачать у ньому свого: сильний правитель "бореться" з ісламськими радикалами.
Зараз праві набирають сили по всій Європі, у них є свій порядок денний - це передусім міграція. Путінська агентура досить вдало з ними працює і це не просто гроші, а в тому числі й ідеологічна близькість. Як не парадоксально, в Росії, яка перемогла фашизм, проводяться конгреси квазіфашистських партій, причому в Санкт-Петербурзі, де стільки людей померло під час гітлерівської блокади.
Очевидні зв'язки путінського режиму з ІДІЛ
Також очевидні зв'язки путінського режиму з ІДІЛ. Путін хоче використовувати радикальний іслам як свого роду Криголам-2, щоб торпедувати Захід. Є маса інформації про зв'язки між російськими спецслужбами з ІДІЛом.
Путіну пощастило зі слабким і нерішучим президентом США, якого йому не раз вдавалося перехитрити. Пам'ятаєте, як Обама провів "червону лінію", пообіцявши, що американська авіація почне операцію проти Асада у разі застосування хімічної зброї? Після того, як Асад здійснив хімічну атаку на мирне населення (я впевнений, з подачі Путіна), Обама відмовився від своєї "червоної лінії", тому що Путін зробив хитромудрий хід для порятунку Асада, запропонувавши "хімічне роззброєння" Сирії.
Ніякого роззброєння не було, звичайно. І на сьогодні хімічна зброя є й в Асада, й в ІДІЛа, між іншим. Але завдяки цьому міфу про хімічне роззброєння в 2013 році повністю змінився порядок денний сирійського конфлікту. З ката власного народу Асад перетворився на респектабельного лідера, з яким ведуться серйозні переговори про роззброєння. Захід світську сирійську опозицію фактично зрадив, що призвело до радикалізації сунітської більшості населення. Звідки ж узялися всі ці іділи, ан-нусри? Просто світські організації, які очолили спочатку мирну революцію і орієнтувалися на Захід, втратили свій вплив.
Березень-квітень 2014 року для Путіна, цього "хорошого Гітлера", як його улесливо назвав тоді відомий кремлівський пропагандон Мігранян, був моментом найвищої ейфорії.
Кримська промова Путіна у Федеральних Зборах дійсно була учнівським ремейком судетської промови Гітлера в Рейхстазі. Була висунута нацистська концепція "Русского мира" і запропоновано проект "Новоросії" – анексії ще 10-12 областей , "незрозуміло чому, відданих більшовиками Україні".
Наступною в плані здійснення божевільної ідеї "Русского мира" повинна була стати Прибалтика. У Кремлі сподівалися, що той же досвід з "зеленими чоловічками" можна буде повторити в Балтії, і НАТО не прийде на допомогу, тому що Путін залякає Захід ядерною зброєю. І дуже багатьох на Заході він дійсно залякав.
Той же Трамп, наприклад, заявляв, що ні в якому разі не треба захищати країни Балтії, великою помилкою було прийняття їх в НАТО. Його майбутній держсекретар Грингич говорив, що Таллінн - це взагалі передмістя Санкт-Петербурга, не йти ж заради нього на ядерну війну.
Якщо б Захід відмовився від захисту Прибалтики, це стало б кінцем НАТО, кінцем США як глобальної держави
При цьому Прибалтика потрібна Путіну не тільки для задоволення імперської похоті, а перш за все заради повного і остаточного приниження і поразки Заходу. Якщо б Захід відмовився від захисту Прибалтики, це стало б кінцем НАТО, кінцем США як глобальної держави і остаточним відходом Заходу з арени світової Історії.
Зараз ми знаходимося в дуже серйозній ситуації. Поранений звір завжди небезпечний, а політика Путіна фактично провалилася на всіх напрямках.
Агресія Путіна в Україні захлинулася. Підтримки від місцевого російського населення немає. Навпаки, росіяни в Україні воюють за цілісність своєї країни, за її європейський вибір. На основі опору зовнішнього агресора в Україні формується громадянська європейська нація.
Саміт НАТО у Варшаві 9 липня гранично ясно відповів на путінсько-гітлерівський питання "Ви готові померти за Нарву?": "Ми будемо захищати від ваших "зелених чоловічків" кожен клаптик території країн-членів НАТО. А ви пан Путін з вашими накраденими у російського народу мільярдами готові померти за Нарву?"
На основі опору зовнішньому агресору в Україні формується громадянська європейська нація
Різко змінилася позиція багатьох країн після засідання Ради безпеки ООН 25 вересня, Росія асоціюється з тероризмом, варварством, військовими злочинами, тепер це держава-ізгой. З Путіним відмовляються зустрічатися Олланд, Меркель.
Крім того, він зазнав поразки і всередині країни. Люди з оточення Путіна розуміють, що сталося. Всі надії Путіна завалилися, розколу України не сталося, взяти країни Заходу на переляк не вдалося. Значна частина населення прийняла анексію Криму, яку супроводжувала добре поставлена картинка по телевізору (зайняли без єдиного пострілу). До того ж, свою роль зіграла заплутана історія з передачею півострова ще в Радянському Союзі.
Але очевидно, що вже донбаська стадія української авантюри не була підтримана: нікчемним виявився потік добровольців-моторил, яких до речі тепер доводиться ліквідовувати самим російським спецслужбам, щоб вони не вибовкали зайвого.
Якщо в Україні "Русский мир" напоровся на жорсткий опір народу, у Балтії на рішучу реакцію НАТО, то в Сирії він формально переміг.
Кремль продовжує агонію Асада, послідовно знищуючи фізично неідилівську сунітську опозицію, демонстративно принижує США, що обіцяли цій опозиції підтримку. Але весь світ бачить, чим обернулася ця перемога. Включаючи телевізор, люди бачать вбитих дітей в Алеппо, і це вже незмиваємий кривавий військовий злочин, який лягає плямою не лише на Путіна, але на всю Росію, і на нас з вами. Ця формальна перемога обернулася можливо найважчою політичною і психологічною поразкою.
Коли диктаторський режим терпить зовнішньополітичну поразку, не обов'язково чисто військову, диктатору стає важко втриматися при владі
Зазвичай, коли диктаторський режим терпить зовнішньополітичну поразку, а вона не обов'язково має бути чисто військовою, диктатору стає важко втриматися при владі. Останньою надією путіна в гібридній війні з Заходом був ядерний шантаж.
Тепер можна далі підвищувати ставки до реального обміну ядерними ударами, або спробувати зіскочити зі сходів ескалації.
Путін, дійсно, сьогодні підвищує ставки, демонструючи щось типу "тримайте мене, я припадочний". Але мені здається, що це скоріше спроба зіскочити, виторгувавши якісь поступки для збереження обличчя.
Зіскочити після всього, що сталося, досить важко для нього особисто, але легко "колективному Путіну", який, напевно, вже замислюється про збереження системи клептократії в цілому ціною персонального ребрендингу. Чи не про ці "обставини непереборної сили" наполегливо говорить нам поінформований інсайдер Валерій Соловей.
Такий ребрендинг вже не раз проходили наші батьки і діди в СРСР, коли їм довірчо повідомляли, що "виявився наш батько не батьком, а сукою..."
Скорочено. Публікується з дозволу редакції "7 днів"
