"Сирітка" Савченко або Українці в першому поколінні

Так, по обидва боки барикад Майдану люди стояли за цінності. Але з одного – за право тиранів катувати та вбивати. З другого – за право народу повстати проти тиранів. Ми відрізняємось у базовому розумінні Добра та Зла, і вже не перше століття

"Антимайдан стояв за те саме, що і Майдан", - каже Герой України Надія Савченко.

"Ми уникаємо в ефірі вживати слова на кшталт "наші захисники", натомість кажемо "урядові війська", - говорить журналіст Анастасія Станко.

Поширені в медіа та віднедавно трансльовані через Савченко меседжі про "там-теж-люди", "між-нами-нема-різниці", "ми-всі-хочемо-одного" при ніби то "правдивості" насправді є брехнею вищого гатунку -"лукавою правдою".

Чому у людей, яким вистачило мужності на революцію, війну та стійкість у полоні, у головах каша з несумісних понять, взаємовиключних цінностей та безглуздих уявлень?

Але щоб здолати цю облуду, варто розібратись, чому ж вона така поширена? Чому тисячі наших - тих, хто ще вчора були з нами на барикадах Майдану та у окопах Східного фронту, несли світові правду - сьогодні радісно ковтають цю ворожу "макуху" та тим самим дають підчепити себе на гачок Путіна, Мертвечука та компанії? Чому у людей, яким вистачило мужності на революцію, війну та стійкість у полоні, у головах каша з несумісних понять, взаємовиключних цінностей та безглуздих уявлень?

І навпаки - чому для частини людей хибність та згубність подібних псевдо-гуманістичних та псевдо-ліберальних конструкцій очевидна?

Усе досить просто. Ми просто живемо у різних історичних контекстах, і це пояснює світоглядну різницю.

Для Наді, Насті та тисяч подібних Україна почалася 25 років тому. Почалася з незрозумілих причин (ну от був собі Совок, а потім взяв та й розпався, довелося стати Україною...) і невідомо навіщо. А українська нація взагалі почалася 2 роки тому, коли вони, молоді та прекрасні, героїчно вийшли на Майдан творити історію - ту саму, яку ніколи не мали часу вивчити.

В такій парадигмі мета революції зводиться до "повалити Януковича, бо дістав". У кращому разі - до вирішення найгостріших суспільних питань дуже короткочасової перспективи ("податкова реформа + дерегуляція бізнесу").

А війна стає взагалі не до кінця зрозумілою. Спершу вона бодай частково виправдовується як "захист завоювань революції", а далі взагалі перетворюється на "війну за Пороха проти Путіна", які "одне одного варті", що як не крути, виглядає тупим братовбивством...

У цій парадигмі логічно в певний момент "прозріти", почати називати вчорашніх захисників Батьківщини "урядовими військами", колаборантів окупаційної армії - "армією ДЛНР", потому "героїчно" заволати "Геть війну, да буде мир!" та кинутись у обійми "таким-само-людям" по той бік лінії фронту.

Надя та Настя - "сирітки". Вони, як казав Михайло Ломоносов, "самі собі предки", українці у першому поколінні.

І країну, і нашу війну вони бачать поглядом людини, яка сама собі перша винайшла, що ж то є Україна та українці, до якої тут не було нічого вартісного та гідного, і яка "з нуля" бавиться державо- та націєтвореням у межах своєї освіти та інтелекту.

При такому погляді два роки війни виглядають ледь не вічністю. І кілька разів змінити за цю "вічність" свої погляди, переконання, поділ на своїх та чужих – річ цілком природня.

За кадром при подібному ракурсі лишаються "дрібниці" - кілька століть історії, кількадесят мільйонів смертей, та несумісність двох суспільно-політичних Традицій. Саме з великої літери, у сакральному сенсі - бо ж насправді саме за них з покоління у покоління вмираємо та вбиваємо ми, українці, та наші опоненти з Північного Сходу.

Війна почалась не 2014-го. Це - прадавня війна двох Традицій, Ординської Вертикалі та Київського Віча

На відміну від Наді та Насті, для мене ця війна почалась не 2014-ого. Це - прадавня війна двох Традицій, Ординської Вертикалі та Київського Віча.

Різниця позицій намітилась ще у князівські часи, коли волелюбні кияни п'ять разів поспіль збирали Майдан, та гнали з міста "живого та легітимного" Юрка Довгорукого, а той відсиджувався у болотах Московії, будував там остроги та "вертикаль", шукав привід для інтервенції.

Остаточно ця різниця викристалізувалась пізніше, коли остаточно усамостійнились в окремі народи колишні словянські племена. Ми разом з білорусами стали націями Литовських Статутів, тобто націями європейської правової культури, римського права та трохи згодом "суспільного договору". А північно-східні сусіди остаточно ствердились як нації ординської Яси, ясака та східної деспотії.

І саме тоді між цими взаємовиключними Традиціями розпочалася війна на знищення. Бо кожний нарід має жити лише у одній Традиції, у одній правовій культурі – і культура Орди розпочала свій чотиривіковий наступ на Захід. Той самий наступ, черговий порух якого ми у 2014-ому тимчасово зупинили по Сіверському Донцю та Кальміусу.

Культура Орди породила Івана Четвертого, котрий винищив населення "прозахідних" Пскова та Новгорода – крайніх північних форпостів київської вічової Традиції.

Тим часом культура Статутів породила "вольності козацькі", від перших угод між реєстровцями та Речі Посполитої до "Статей" Пилипа Орлика. На жаль, наші предки – козаки були по-європейськи наївними, і укладаючи Переяславські статті помилково виходили з єдиних звичних їм політичних принципів - принципів "контракто соціале", угоди між володарем та народом, в якій обидві сторони обмежені взятими зобов'язаннями.

Це нерозуміння відмінності Традицій коштувало їм дорого - від вирізаного Петром Батурина до депортованої Катериною Січі. Але принаймні вони не без бою здали свої "вольності" та "статті", дописавши в історію війни Традицій яскраві рядки оборони прав та свобод.

У ближчій ретроспективі все ще очевидніше.

Перша світова війна дала шанс на реванш українцям, і на сцену історії вийшли наші прямі попередники – творці та захисники УНР.

На відміну від княжих чи козацьких часів, між нами та бійцями столітньої давнини нема жодного "порожнього місця" чи проміжку – є неперервний ряд добровольців нашої Традиції, "воїнів світла, воїнів добра" у кожному поколінні від УНР до Майдану та Східного Фронту.

На відміну від Наді та Насті, я не вважаю себе першим та унікальним – і це дуже змінює картину світу. Я всього лише підібрав прапора, вперше піднятого безіменним студентом, загиблим під Крутами. Загиблим, на перший погляд, за таких само нікчем, що і наш сьогоднішній керманич, а насправді – за перемогу нашої Традиції, традиції права, гідності та свободи.

До мене цей прапор побував у багатьох руках. Його ніс назустріч червоним карателям повсталий селянин на Черкащині. Переховував від польських поліцаїв галицький студент із УВО. Піднімав на захопленому райкомі партизан УПА. Зберігав від КДБшних обшуків мій прямий, безпосередній попередник та вчитель – дисидент-"шістдесятник".

Зрештою, десь у горбачовські часи я сам та мої однолітки підросли достатньо, щоб підняти цього прапора на мітингах та студентському голодуванні, пронести його на барикадах Вільнюсу та Москви.

І от саме тоді нашими руками, а аж ніяк не "самсобою", сталася на думку Путіна "найбільша геополітична катастрофа" - Совок підрозвалився. І здалося, що ординська Традиція нарешті програла війну.

Московська Традиція східної деспотії не менш живуча, ніж наша Традиція свободи

На жаль, московська Традиція східної деспотії не менш живуча, ніж наша Традиція свободи. Війна Традицій зажевріла знову. Перші бої пролунали на околицях Імперії, і ми несли наш прапор на фронти Грузії та Чечні. А сліпі українці не вірили, що завтра фронт наблизиться до нас.

Не вірили, бо не розуміли самої суті цієї війни та неминучості її останнього, вирішального двобою. На жаль, Настя, Надя та тисячі з ними не хочуть зрозуміти цього і зараз – бракує історичного кругозору…

Між тим наші вороги чудово це усвідомлюють і навіть прямо формулюють. Для них очевидно, що вони не самі по собі – за ними Традиція, за ними також покоління попередників.

І от хіба в цьому сенсі ми з ними дійсно однакові. Тільки от Традиції дуже вже різні.

За ними чекісти й розстрільні команди НКВС та заповнені трупами підвали – за нами отамани Холодного Яру, які навіть у стінах Лук'янівки прихитрились дати катам останній бій, та партизани УПА, які ризикнули почати війну одночасно проти двох найбільших тиранів століття.

За ними парткоми, КДБ, тони доносів – за нами написані в табірному бараку вірші Стуса та травневі читання поезій під пам'ятником Шевченку, з яких щоразу хтось йшов прямо на етап, але щовесни на його місце заступав наступний.

Зрештою, на їхньому боці палії чеченських аулів на броні з червоними прапорами, на нашій – добровольці УНСО…

І лише після цього всього як логічні завершення кожний свого "еволюційного ряду" – власне ми, з нашими коктейлями по один бік барикад, і озброєні "беркути" з тітушнею по інший.

Так, по обидва боки барикад люди стояли за цінності – але далеко не за одні й ті ж. Вони – за право тиранів катувати та вбивати. Ми – за право народу повстати проти тиранів та навіки позбавити будь-кого права вбивати та катувати. Ми відрізняємось у базовому розумінні Добра та Зла, і вже не перше століття.

Так виглядає війна Традицій. Війна, в якій Майдан – лише один епізод, далеко не найяскравіший і не найтрагічніший.

Ми – всього лиш одні зі столітнього ряду – не більше. Але і не менше. А ще ми таки маємо шанс стати в цьому ряді останніми – якщо переможемо.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"
Сергій Курганов Генеральний директор рієлторського об'єднання "ПРОСТОР"
Євгенія Кузнєцова Письменниця
Антон Сененко Cтарший науковий співробітник Інституту фізики НАН України
Андрій Веселовський Дипломат, колишній представник України в Європейському Союзі