Про суд Лінча і українську державу

Гасло "Тепер дозволено все" неоновим світлом горить над країною. У цій ситуації помста – форма виживання патріотів

Новина про розстріл у ніч на 30 червня в Києві людини, причетної до смерті бійця ЗСУ Артема Приходька, Фейсбук зустрів гучним мовчанням. Перепости – так. Коментарів, або сварок на тему "правильно, чи не правильно", слів підтримки стрілкові чи загиблому – немає. Тиша. Оглушлива. А це значить, що суспільство все зрозуміло "вірно" і зачаїлося. "Невідомі помстилися вбивці за смерть побратима", ось що прямо-таки витає в просторі.

Суспільство переконане, що продажна система була: Раз - не зацікавлена в покаранні злочинців, які застосували вогнепальну зброю проти щойно демобілізованого військовослужбовця української армії, і Два – суд Лінча – найсправедливіший суд у світі.

Насправді, причин події могло бути багато. За словами правоохоронців, Бірюков був людиною "зухвалою" і, цитую, "ліз у різний кримінальний бізнес, включаючно з незаконним видобутком бурштину".

Його перевіряли на причетність до інших злочинів, до приналежності до банд, і постріли могли бути найдешевшим способом змусити його замовкнути. Але суспільство бачить месників, тому що проектує на ситуацію свої очікування: "Влада продажна – тільки розстріли і посадки можуть довести революцію до переможного кінця".

Я не беруся судити, що сталося. Не це має турбувати всіх нас. А ті суспільні очікування, які буквально на наших очах приймають нову загрозливу за своїми наслідками форму. В усталеного вже відчуття "суцільної української зради" є своя концептуальна формула: "Якщо ви не проти них, то ви з ними". Якщо не саджаєте призвідників сепаратизму, не припиняєте торгівлю з ворогом, не міняєте (викорінюєте) – значить поділяєте, заохочуєте, підтримуєте і берете участь.

Нагадаю, що Артема Приходька вбили демонстративно, під камери, в столиці країни, яку він захищав від зовнішньої агресії. І справа не тільки в тому, що нападники поводилися так, ніби були впевнені у своїй безкарності. В їх безкарності була впевнена й патріотично налаштована частина суспільства. Стрімкий реванш, який ми всі спостерігаємо. Нахабність, з якою поводяться в Україні люди, що брали участь у демонтажі української держави, що само відкрито на камери вітали окупанта, а тепер спокійнісінько перебралися у вільну частину країни, створює у суспільства впевненість, що "нас тепер можна навіть вбивати". Що неправедне бабло і "злочинна влада" спишуть "нашим ворогам" усі гріхи.

Гасло "Тепер дозволено все" неоновим світлом горить над країною. У цій ситуації помста – це форма виживання патріотів, останній аргумент на свій захист. "Вони повинні боятися, знати, що їх знайдуть і помстяться", "кожного з них правосуддя наздожене".

Суспільство вірить у справедливість, прагне до неї, але впевнене, що вона досяжна тільки десь поза державою

Країна розділилася на тих, хто бореться за неї і тих, хто бореться з тими, хто своїм "патріотичним зашкваром" заважають їм, як говорив всім відомий персонаж, "спокійно жити". Це вже не барикади. Це окопи, коли кожна з частин впевнена, що її особисте виживання залежить від фізичного усунення іншої сторони. Це потенційні розстрільні списки випущені великим тиражем, коли "ми знаємо їх імена, а їм чудово відомі наші". Суспільство вірить у справедливість, прагне до неї, але впевнене, що вона досяжна тільки десь поза державою.

Ситуація, в якій одні громадяни не довіряють державі, а інші нею відверто користуються, призводить україно-налаштований народ до думки, що потреби в державі немає жодної, що воно несе в собі небезпеку. Україна і українська держава сьогодні антоніми. Ми вже чуємо подібні "гучні заяви" українських політиків і громадських діячів.

Очікування формуються принципами і підкріплюються досвідом. Сьогодні мало хто сумнівається в неспроможності влади, в колаборації бізнесу, прихованій жадобі помсти у чиновників і силовиків. Звідси і похмурі очікування реваншу, і останні надії на Лінч. Повільна українська Перебудова цю недовіру до держави тільки підстьобує.

Зараз історичним завданням для еліт і суспільства є не просто побудова нової держави, але і формування довіри українців до держави як до суспільно значущої ідеї. Суспільство має відчути в ньому нагальну потребу, вибудувану на чомусь стійкішому за споживацтво, просительство або хижацтво. Тоді воно припинить захищатися і почне захищати: права, свободи, інститути, спосіб життя, і так - систему, яка об'єднує все це в одне ціле.

Як цього досягти? Усе так само. Використати "недруга" - знайти відповідь на одвічне російське питання в українській інтерпретації. Якщо "російський лібералізм закінчується на українському питанні", увага: "де для українців починається українське питання?".

Знайдена відповідь і буде означати, що нам вдалося розставити моральні, ціннісні і ментальні українські прикордонні стовпи – тобто завершити один із ключових етапів побудови української держави – формування її принципів. Принципи захищати завжди легше. Вони, на відміну від похмурих передчуттів, чітко окреслені і відчутні.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Єгор Стадний Директор аналітичного центру CEDOS
Олександр Поліщук Військовий дипломат, аналітик Фонду "Майдан закордонних справ"
Андрій Таїцький Викладач англійської мови. Працює у В'єтнамі
Сергій Тарута Народний депутат, лідер партії "Основа"
Вероніка Мудра Голова громадської організації "Біла Стрічка"
Погода