Сирію треба розділити

Ще недавно панівний у Дамаску режим, здавалося б, похитнувся, і справа вочевидь ішла до завершення. Але втрутилася Росія, і ситуація змінилася.

Це необхідно зробити не тому, що це добре. Це - погано і матиме немало негативних наслідків. Але всі інші варіанти - ще гірші. Розділ Сирії - найменше із зол.

Проблема в тім, що офіційно проголошеною метою західних урядів і коаліції "Друзів Сирії" залишається збереження єдності країни за умови розв'язання внутрішнього конфлікту шляхом політичного діалогу, відмови від насильства, забезпечення рівних прав для всіх релігійних та етнічних громад. А також елементарних політичних свобод і основних прав людини. Усе це - прекрасні цілі, але в ситуації, що склалася сьогодні, вони, хоч як це сумно, абсолютно несумісні з ідеєю територіальної цілісності. Можна продовжувати намагатися не помічати слона в кімнаті, але рано чи пізно доведеться змиритися з реальністю. Що довше відкладати рішення - то більше буде жертв, то тугіше заплутуватиметься близькосхідний клубок. - Пише лондонський політичний оглядач Андрій Остальський для Радіо.Свобода

Отримані Сирією рани несумісні з життям, тобто з існуванням її як єдиної держави

Ще один найважливіший учасник сирійської драми, Росія, теж має на меті збереження територіальної єдності сирійської держави. Тільки без жодного нудного лібералізму, під твердою батьківською владою президента Башара Асада. Але і з цього нічого не вийде.

Кажучи медичними термінами: отримані Сирією рани несумісні з життям, тобто з існуванням її як єдиної держави. В урядовій казні - нічого крім колосальних боргів. Половина країни лежить у руїнах, поля випалені, промисловість знищена, 4-5 мільйонів сирійців стали біженцями, в країні - масовий голод. І це не просто брак калорій - люди гинуть, десятки тисяч опинилися на межі голодної смерті, сотні тисяч перетворюються на інвалідів. Населення країни давно вже перебуває в стані екстремальної психічної напруги, яку людина не в змозі довго витримувати. Середня тривалість життя громадян Сирії впала, за оцінками експертів, із 76 років до 55. І то, гадаю, це дуже оптимістична оцінка. А головне - сирійці зовсім не відчувають себе єдиною нацією.

Минулої суботи в Сирії набула чинності угода про припинення вогню, досягнута США і Росією. Спостерігачі здивувалися: вона, хоч і не повною мірою, але діє. Здавалося б, сторони - опозиція й урядові війська, а також їхні іранські союзники - настільки не довіряють одне одному, що жодного перемир'я бути не може. Кожен виходитиме з того, що інший його неодмінно обдурить, тому ні на мить не складе зброї. Але річ у тім, що всі учасники цієї нищівної громадянської війни, яка триває вже три роки, до такої міри виснажені, настільки фізично вимучені, що не могли не скористатися шансом на перепочинок. Нехай абсолютно ненадійний і короткий.

Порушення угоди, звісно, є. Наприклад, глава Вищого переговорного комітету (основної коаліції опозиційних груп) Ріяд Хіджаб заявив, що російська авіація здійснила десятки нальотів на райони, контрольовані цими групами, що в багатьох місцях урядові війська та їх союзники неодноразово відкривали вогонь, скидали з вертольотів бочкові бомби на мирне населення. Але в цілому, на думку спостерігачів, широкомасштабних бойових дій не було. Що одразу дозволило представникам США заявити: успіх угоди "може стати першим кроком на шляху до політичного рішення, яке покладе край громадянській війні і стражданням сирійського народу".

Надмірна жорстокість породила таку люту й непримиренну ненависть, що вже неможливо уявити мирний діалог

Боюся, шансів на те, що ці надії справдяться, дуже мало - якщо воюючі сторони не розвести між собою. Надто багато пролито крові, надто багато вбито людей (близько 300 тисяч), переважно мирних жителів. Надмірна жорстокість породила таку люту й непримиренну ненависть, що вже неможливо уявити мирний діалог і пошук компромісних рішень за столом переговорів. Жорстокість ця була насамперед з боку урядових сил і алавітських мілітаризованих формувань "Шабіха", що поставили на потік вбивства й тортури (хоча й друга сторона принагідно відповідала тим самим, але масштаби можливостей насильства - непорівнянні). Більшість жителів Сирії вважають президента Асада та його підручних воєнними злочинцями, місце яких - на лаві підсудних. Асад прийнятний як партнер для сунітської опозиції не більше, ніж нацистські бонзи - для євреїв у розпал Голокосту.

Ще недавно панівний у Дамаску режим, здавалося б, похитнувся, втрачав одну важливу територію за другою, армія розбігалася і справа вочевидь ішла до завершення. Але втрутилася Росія і ситуація змінилася. Російська авіація кинула на опозицію лавину вогню й у воєнному протистоянні настав перелом. Під прикриттям російських літаків іранські збройні формування й залишки урядових сил встановили свій контроль над стратегічно важливими населеними пунктами в провінції Латакія, майже оточили столицю антиасадівського повстання місто Алеппо.

Аж раптом Росія, на превеликий подив західних оглядачів, погоджується на припинення вогню. Що б це означало? Логічно міркуючи, це може означати лише одне: в Москві, Дамаску й Тегерані вирішили, що опозиція або повністю розгромлена, або настільки ослаблена, що можна змусити її якщо не до капітуляції, то до поступок, що фактично увічнюють владу Асада. Що дає йому надію на поступове відновлення свого повного контролю над усією територією країни (окрім тієї, що контролюють фанатики з "Ісламської держави"). А якщо опозиціонери упруться, то можна їх і добити потім. Тим паче, що приводів для відновлення воєнних дій у повному обсязі знайдеться скільки завгодно, як це завжди буває в громадянських війнах. При цьому західним партнерам можна вказати: ось, ми старалися, щиро хотіли мирного процесу, і в його зриві винні не ми, а ті, хто відмовився домовлятися з Асадом.

Така ситуація в дипломатії називається "переговорами з позиції сили". Чи можуть вони закінчитися успіхом? Чи можлива повна військова перемога у громадянській війні? Можлива, але, як на мене, не в сирійському випадку. "Червоні", звісно, перемогли "білих" у Росії, і навіть видимості переговорів не знадобилося. А в Іспанії у 1930-х роках за допомогою Німеччини й Італії франкісти розбили республіканців. Але сирійська громадянська війна куди більше подібна до югославської: після значних втрат тільки роз'єднання, здійснене завдяки втручанню ззовні, врятувало від загибелі мільйони людей і дозволило принаймні розпочати процес відновлення, але тільки після того, як учасники конфлікту розбіглися по національних квартирах.

У Сирії - так само, як і в колишній Югославії, - лінія розлому не за соціально-політичним, а за релігійним та етнічним принципами

У Сирії - так само, як і в колишній Югославії, - лінія розлому не за соціально-політичним, а за релігійним та етнічним принципами. Причому в Сирії все гірше і страшніше, ніж на Балканах. Тут необхідно рятувати, захищати одне від одного усіх: алавітів (разом з іншими шиїтами - 13% населення) і сунітів (74%), не забувши про інтереси меншин, зокрема досить численних християн (10%), друзів (3%), туркоманів. Якщо друзи захочуть залишитися в державі з сунітами, а християни - з алавітами (що цілком можливо), то так тому й бути, антагонізм між цими групами не досяг сунітсько-шиїтського напруження. Але, мабуть, не уникнути розділу країни щонайменше на три самостійні автономії, які неминуче перетворяться потім на незалежні держави, зокрема й курдську. Хоча це спричинить найсильніше роздратування Туреччини, яка мов вогню боїться появи Великого Курдистану, що претендує й на частину турецької території. Але цю проблему можна вирішити, надавши Туреччині гарантії незмінності її кордонів. У будь-якому випадку, скільки можна уникати надання права на національне самовизначення курдам - фактично, єдиному численному народу на Землі (40-45 мільйонів осіб), досі позбавленому такого права?

Сунітська більшість неминуче має отримати й найбільшу частину території країни. Алавіти повинні зберегти свої одвічні землі на заході й у прибережних районах. А курди вже вибудовують протодержавні інститути на півночі, поблизу турецького кордону.

Для здійснення програми розподілу необхідні величезні кошти й зусилля всього світу. Без масштабної і тривалої миротворчої операції під прапором ООН вдалого "розлучення" не досягти. Але продовження громадянської війни обійдеться дорожче. Безвихідь підштовхуватиме сунітів в обійми забороненої в усьому світі "Ісламської держави" або "Фронту Аль-Нусра", сирійської філії "Аль-Каїди". Адже справді іншого виходу в них не буде.

Адже це ми, спостерігаючи, нажахані виставленими напоказ звірствами фанатиків-терористів, які, можливо, й лиходії, але все ж єдиновірці для переважної більшості сирійців. Для сунітів Асад - набагато гірший і страшніший. Його уряд убив і продовжує вбивати в десятки разів більше людей. Смерть від напалму або начинки бочкової бомби навряд чи приємніша, ніж від ножа джихадиста.

Чи віддадуть самі алавіти Асада на суд міжнародного трибуналу, як віддали серби Мілошевича?

Намагаючись підштовхнути сунітську опозицію до переговорів і бодай тимчасового примирення з тим, кого вони вважають (і не безпідставно) своїм головним ворогом, ми ризикуємо надовго, якщо не назавжди, посваритися й з усім сунітським світом. Не кажучи вже про те, що шанси на успіх такої тактики - абсолютно нікчемні. Особливо зважаючи на позицію Росії. У Кремлі, мабуть, мислять винятково короткотерміновими тактичними категоріями: ось доведемо, що ми сильніші, що ми можемо своїх ставлеників захистити й нав'язати Заходу, як би він не пручався. А про довгострокові наслідки можна не замислюватися. Але Заходу не варто обманюватися утопічним уявленням, що все якось влаштується, що, послухавши добрі заклики, усі якось одне з одним помиряться.

Отримавши свою державу й гарантії безпеки, чи віддадуть самі алавіти Асада та його оточення на суд міжнародного трибуналу, як віддали серби Мілошевича? Цілком можливо. Адже їхнє нинішнє об'єднання навколо вождя - через жахи громадянської війни, через страх перед сунітською більшістю. Страх цей - цілком обґрунтований, оскільки зусиллями того ж Асада війна давно набула характеру релігійної ворожнечі, багатої наслідками геноциду. Не буде загрози знищення - не буде потреби любити диктатора та його "вертикаль".

Той факт, що декілька днів у Сирії стріляють і вбивають менше, ніж за попередні три роки, - чудовий. Особливо важливо, що перемир'я передбачає можливість доставки гуманітарних вантажів - можна нагодувати тих, хто голодує, доставити медикаменти хворим. Якби можна було повірити в міцність і довгостроковість такого світу, то його можна було б тільки беззастережно вітати. Та чудес, на жаль, не буває.

Сирію треба розділити

Коментарі