Чому деякі західні політики симпатизують Путіну?
Про Путіна пишуть: західні лідери ненавидять російського президента за те, що він "жорсткий, сильний, богобоязливий християнин", за те, що він "завадив зграї сіоністських олігархів грабувати Росію". Мало де можна знайти так багато гарячих шанувальників російського президента, як у Британській національній партії
Пароль "Путін"
Що може бути спільного між вкрай лівими друзями ісламських радикалів й ірландських націоналістів з одного боку, шотландськими сепаратистами - з другого, вкрай правими прихильниками виходу з ЄС і антиімігрантської політики - з третьої? Загальне є, і воно зветься "Володимир Путін". Ці незгодні між собою щодо решти політики відчувають до російського президента симпатію, яку, на перший погляд, важко пояснити. - Пише для Крим.Реалії британський політичний оглядач Андрій Остальський.
Чому позитивне ставлення до Путіна і його політики стало свого роду паролем? Неодмінно настає момент, коли той чи інший діяч повинен з цього приводу висловитися, навіть якщо його ніхто за язик не тягне і мова в його виступі начебто йде про інше. Останній тому приклад - суботнє інтерв'ю Кена Лівінгстона, колишнього мера Лондона і, як кажуть, сірого кардинала Лейбористської партії або, принаймні, її лівого крила.
Чому позитивне ставлення до Путіна і його політики стало свого роду паролем?
Лівінгстон прийшов на лондонську радіостанцію LBC, щоб дати роз`яснення з приводу скандалу, до якого спричинилося чищення тіньового кабінету міністрів. Чистку затіяв лідер лейбористів Джеремі Корбін, який прибрав з "опозиційного уряду" кілька незручних для себе фігур і головне, замінив тіньового міністра оборони (одну даму, до речі, на іншу). Обійняла цю посаду леді, що, на відміну від своєї попередниці, є прихильницею антивоєнного руху, який виступає за одностороннє ядерне роззброєння Великої Британії.
Дехто вважає, що за чищенням насправді стоїть Лівінгстон, відомий пацифістськими і "антиімперіалістичними" поглядами. Його навіть називають "лялькарем", що диктує і кадрові рішення, і політичну стратегію лейбористських лівих. Будучи мером Лондона, він прославився численними скандальними витівками, дружбою з венесуельським диктатором Чавесом і контактами з лідерами ІРА. Боротьбу проти тероризму в Північній Ірландії він називав "останньою колоніальної війною" Британської імперії, а дії джихадистів, які вбили в 2005 році в Лондоні 52 людини і поранили ще сотні, пояснив реакцією на війну в Іраку, поклавши провину за загибель мирних жителів Лондона на Тоні Блера. Недарма дотепники прозвали Лівінгстона "Ленінгтоном".
У радіоінтерв'ю цей політик, зрозуміло, заперечував звинувачення в узурпації влади в партії. Потім заговорив про ядерну зброю, про НАТО, оголосивши цю організацію реліктом холодної війни. І раптом вирішив згадати Путіна: "Путін ніякої загрози нам не становить ... З тим же успіхом можна готуватися відбивати агресію інопланетян". Джеремі Корбін теж свого часу знаходив виправдання діям Путіна в Україну, оголосивши їх "спровокованими".
"Путін ніякої загрози нам не становить ... З тим же успіхом можна готуватися відбивати агресію інопланетян"
Шотландська національна партія, яка добивалася незалежності від Сполученого королівства, але програла референдум, теж вважається лівою. Її колишній лідер, як і раніше впливовий політик Алекс Салмонд, заявляв свого часу, що "захоплюється деякими аспектами політики Путіна", особливо тим, що той зумів "значною мірою повернути росіянам їхню гордість". Салмонд хоч і націоналіст, але за своїми соціально-економічним поглядам і через негативне ставлення до ядерної зброї не дуже далеко відстоїть від Лівінгстона.
Ще більш дивно: лідер крайньої правої партії Незалежності Сполученого королівства Найджел Фарадж, що стоїть на протилежному фланзі британської політики, ні в чому не згоден з Лівінгстоном і Салмондом, крім одного - він теж захоплюється Путіним. Мало де можна знайти так багато гарячих шанувальників російського президента, як у Британській національній партії, яку тут називають антисемітською і навіть фашистською. На сайті партії про Путіна пишуть: західні лідери ненавидять російського президента за те, що він "жорсткий, сильний, богобоязливий християнин", за те, що він "завадив зграї сіоністських олігархів грабувати Росію".
І далі: "Сіоніст Обама хоче розв'язати війну, щоби знищити Росію і в такий спосіб зруйнувати останній бастіон християнства і білих європейських народів". Великий форум на сайті буквально бризкає антисемітизмом та расистською ненавистю - і любов'ю до Путіна. Типовий пост: "Чому у нас не може бути такого прем'єр-міністра? Він чудовий!" Схожі вирази захоплення упереміж із антисемітизмом можна знайти у виступах членів угорської націоналістичної партії "Йоббік", у грецьких ультранаціоналістів із "Золотого світанку". Але от парадокс: ліві спадкоємці комуністів Греції можуть позмагатися в силі своїх почуттів у ставленні до російського лідера зі своїми опонентами з протилежного політичного флангу. Таке дивне єднання вкрай правих і вкрай лівих можна спостерігати у багатьох країнах. Не забудьте додати в теплу компанію і Дональда Трампа, і Марін Ле Пен, і норвезького націоналіста-вбивцю Брейвіка.
У чому ж справа? Крайнощі сходяться? Так, але не все так просто. Це явище відбиває якісь глибинні процеси в суспільствах західних і не тільки західних держав. Моя гіпотеза така: в останні десятиліття зміни в житті людства відбувалися занадто швидко, із запаморочливою швидкістю. Ось голови і закрутилися. Глобалізація має безліч наслідків, не обов'язково тільки позитивних, дуже часто - незрозумілих і тривожних. А чого варта технологічна революція, наповнення нашого життя фантастичними гаджетами з новими, багато в чому загадковими, каналами формування громадської думки? Життя все більше переміщується в Інтернет, в соціальні мережі, підкоряючись поки незвіданим законам, трансформуючи колективну та індивідуальну свідомість непередбачуваним чином. Такі речі даром не проходять.
Дональд Трамп може бути обраний президентом США в одному-єдиному випадку
Людина - істота консервативна. У багатьох зміни викликають почуття тривоги, невдоволення, навіть потребу активного опору. Це на рівні індивідуальному. У суспільствах високорозвинених ці настрої залишаються маргінальними, уділом крайніх (але, до речі, небезпечних) партій. Однак ці настрої можуть стати мейнстрімом, якщо західного обивателя сильно налякати. Недарма ж кажуть, що Дональд Трамп може бути обраний президентом США в одному-єдиному випадку: якщо повториться який-небудь жах, подібний до атаки на вежі-близнюки 2001 року.
У суспільствах архаїчних ефект страху перед сучасністю треба звести в квадрат або навіть куб. Арабський Схід безнадійно відстав навіть від Третьої індустріальної революції, не кажучи вже про початок загадкової Четвертої, в якій, як вважають, станеться тотальне впровадження "розумних" систем, що самоорганізуються, в усі сфери людського життя. Але ж і Росія в цьому відношенні недалеко пішла від Сходу.
І у вкрай лівих, і у вкрай правих, крім слова "Путін", є як мінімум ще один спільний "пароль" - "Америка", як символ глобалізації та modernity. Слово це не можна переводити просто як "сучасність", воно означає ще й оновлення, рух вперед. А так іноді хочеться зупинитися, а то й повернутися назад. Можливо, в далекій перспективі у всьому цьому може знайтися якийсь позитивний сенс. Є, можливо, необхідність досягнення певного балансу між тими, хто забігає вперед і тими, хто тягне назад. Але на осяжному відрізку історії торжество архаїки не нагодує людей і не зробить їх щасливими. Воно лише підвищить агресію, злобу і нетерпимість до рівня минулих століть.
Copyright © 2016 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода
