Про творчість і людину
Якось ми з подругою обговорювали стан творчості. Вона сказала мені таку річ:
- Коли я відчуваю натхнення й можу творити, я – найгірша Аня з усіх, з якими доводиться спілкуватися моєму чоловіку. Одразу з вивільненням творчості вивільнюються найогидніші мої риси. Чому так відбувається?
Ми трохи позгадували спільних знайомих і побачили: що противніша людина характером, то більш незвичайна й захоплююча в неї творчість. Дійшли невтішного висновку: за те, щоб вільно переносити щось з інформаційного поля у цей світ, мусиш платити собою як хорошою людиною. Після цього наше пиво скінчилося, і з'ясовувати ще й чому це відбувається, вже не було змоги.
Звичайно, я не ставилася серйозно до цієї розмови. Але щось таке вона полишила по собі, що змусило мене частіше прокидатися вночі й думати.
Я згадую себе в 19-річному віці. Те, що тоді відбувалося, годі й описати. Я відмовилася від усього, що є для мене святим. Улюбленим заняттям було пити до ранку в компанії однодумців, обговорюючи світобудову й ненависть до системи. Напевно, своїми тодішніми вчинками я істотно вкоротила віку своїм батькам. Коли я це згадую, то відчуваю не жаль, не сором, не відчуття провини. Це щось поза цими категоріями, настільки сильне, що мозок дуже швидко стер більшість спогадів, щоб тільки цього не відчувати.
З тих пір я не змогла написати жодного вірша. Коли беру до рук записи тих місяців – бачу щось, чого вже не повернути.
Я знову стала такою, якою була з дитинства: доброю, спокійною, чуйною. Але де мій зв'язок з інформаційним полем?
Може, варто постаратися пробити якесь інше вікно, що не вимагатиме бути покидьком?
