Зістрибнути з потяга
У двадцять років я мала досить серйозні стосунки із трохи старшим хлопцем. Ми часто зустрічалися, разом подорожували, віддавалися беззмістовним мріям. Ми разом ходили на дні народження його батьків. Він дивився за котом моєї мами, коли ми з нею їздили до родичів. Ми робили загалом все, що роблять закохані пари. Я покинула його в той день, коли він збирався робити мені пропозицію. Дізналася про це пізніше – з його останнього листа. Він пообіцяв, що більше ніколи не з'явиться в моєму житті – і слова свого дотримав. Змінив телефон, і більше я його не бачила.
Зате з тих пір я інколи зустрічала його уві сні. Мучилася провиною, ще раз вибачалася, цікавилася його життям. Що він відповідав – вранці не пам'ятала.
Недавно мені знову наснилася наша розмова. Чомусь це відбувалося в потязі. Говорили довго, і наче все було добре, але раптом я відчула, що потяг щойно рушив і вже набирає швидкість. Я кинулася до тамбуру. Злякалася, що не зможу відчинити двері, але натиснула ручку – і вони легко відчинилися. Я дивилася на міський пейзаж, що дедалі швидше плив повз мене, і вагалася – чи зможу? Чи виживу? Чи не буде боляче? Потім згрупувалася, як вчили на уроках по безпеці життя, і стрибнула. Потяг просвистів мимо. Я лежала на землі, тримаючи в руках свої речі, і думала: "ну це ж треба – тільки трохи забилася". Потім піднялася і пошкандибала додому.
Інколи дуже потрібно зістрибнути з потяга, який везе не туди. Навіть якщо їдеш у купейному вагоні і все здається комфортним і зрозумілим. Бо знаєш, що не з цим сусідом, не в цьому затишному купе хотілося б провести решту життя. Треба відчинити двері, згрупуватися і зробити крок на волю, поки швидкість не стала надто великою. Так буде краще – не тільки для тебе, а й для твого сусіда. Бо нікому не хочеться зрозуміти помилковість кінцевого пункту призначення, коли потяг останнього разу скине швидкість.
