Я була в концтаборі
Я була в концтаборі. На екскурсії. В колишньому Майданеку біля польського Любліна, одному з найбільших нацистських таборів. Ми, кілька дівчат з України, разом з католицькою монахинею, блукали цією величезною територією. Часто перетинались з групою з Ізраїлю: теж дівчата, але на чолі з рабином.
Я дивилась на бараки. На місце, де колись були газові камери. На дитяче взуття, яким вщент був заповнене одне з приміщень. На величезну кількість жіночого волосся, яким мали утеплювати субмарини.
Мій дід Льоня потрапив у концтабір в 16 років. Коли почалась війна, він з батьком евакуйовував колгоспну худобу. Біля Дніпра їх затримали німці. Прадіду вдалось втекти. Пізніше він дійшов до Берліна. Був кухарем, завідував польовою кухнею. А дід разом з військовополоненими потрапив у табір. Я точно не знаю, чи це був Майданек, чи Бухенвальд. Здається, останній. З цього табору його перевели на Рурські копальні, де в кінці війни дідуся звільнили американці. Пропонували їхати до Америки чи Канади, але він, хлопчина, відмовився.
Радянські визволителі, посадили ув'язнених у вагони для худоби і повезли на японський фронт. Дідусь туди не доїхав, бо війна скінчилась. Але полонених не відпустили. Мій дід ще 3 роки працював у радянському таборі в Казахстані. Потім до кінця свого життя мав у документах " був в полоні". Через це його кожного разу знімали з посади, коли змінювалось районне начальство.
Мав дві мрії: навчатися в інституті та грати на скрипці. В інститут йому дозволили поступити, тільки в 55 років. Скрипку купив після того як отримав диплом. Я пам'ятаю, як він діставав її з футляру і змащував струни каніфоллю. Чекала тих дивних звуків, про які він мені, маленькій, розповідав. Тільки музика не слухалась покручених тяжкою роботою рук. І дідусь, зітхнувши, ховав скрипку на шафу.
Про те, що пережив, не згадував. Тільки коли захворів на запалення легенів, у маренні почав розповідати...Тоді батько дізнався, що шрам на його грудях залишився на згадку від сина коменданта табору. Той любив зранку на апелі штрикати ножем того, хто попадеться під руку.
Я вдивлялась в обличчя есесівців в Майданеку. Дивно, виглядають як звичайні люди. Тільки абсолютно шалені очі у начальника крематорію. У місці, де був крематорій, до цього часу у печах лежать шматочки кісток. Там поставлені чорні плити, на яких написано скільки людей і якої національності загинуло у таборі. Найбільше – євреїв. Потім - поляки, білоруси, українці та росіяни. Всього на тих плитах згадували жертв понад 50-ти національностей. Навіть китайців.
Я ходила по колишньому табору і думала про дідуся. Як він зміг вижити? Як не озлобився? Він ніколи нікого не звинувачував. Ніколи не ображався. Його обожнювали діти і собаки. Як він зміг залишитися такою світлою людиною, після всього цього жаху? Він помер коли мені було десять років. Його труну несли на руках до самого цвинтаря.
Наприкінці екскурсійного маршруту Майданека стоїть меморіал. Це величезна гора із зацементованого попелу жертв. З неї відкривається панорама на весь комплекс. Територію колишнього табору заросла високими, по пояс травами. У них дзвенять цвіркуни. Бджоли гудять над польовими квітами. І яскраве сонце світить над головою.
Я стояла і дивилась на все це різнотрав'я. Бараки, гору попелову і тупикову залізничну гілку. Аж раптом в траві пробігла куріпка, а за нею висунувши язика,біг собака – спанієль. Його довгі вуха високо підлітали над травами, і це було дуже смішно. У місті де мала перемагати смерть — вирувало життя.
І дивне відчуття охопило мене. Людей, які хотіли вбити мене, убивши діда Льоню, - немає. А я є! Й інші наші українки є, і полька сестра Еліжбета, і дівчата з Ізраїлю, і їх ребе. Ми всі живі, а ті, хто хотів нас знищити – загинули, і пропали невідомо у якому колі пекла. Життя завжди перемагає. І добро перемагає. І Бог перемагає.
