"Ето радость со слєзамі на глазах..."
Перед нами – оригінал Мінського протоколу від 1 вересня 2014 року, який став доступним громадськості у повному обсязі завдяки ОБСЄ, котра його оприлюднила і не пробувала приховати всіх підписантів цього неоднозначного акту (у цивілізованому світі та подібних міжнародних організаціях так не прийнято), як це зробили деякі українські офіційні видання, знявши підписи Захарченка ("ДНР") і Плотніцкого ("ЛНР").
Читаємо уважно і аналізуємо кожен пункт.
Отже, аналіз:
1. Не виконується. Україна дотримується взятих на себе зобов'язань, хоча серед наших військовиків, після припинення вогню є багато загиблих, поранених і пропавших безвісти. Росія та її бойовики - терористи продовжують бойові дії.
2. Не виконується. ОБСЄ не може проводити моніторинг і верифікацію в умовах ведення вогню з боку російсько - терористичних військ.
3. Виконано. Парламет, за наполяганням Президента України, прийняв 16 вересня 2014 року (за – 277 депутатів) запропонований ним проект Закону України "Про особливий порядок місцевогосамоврядуванняв окремих районах Донецької та Луганської областей" (парламентський реєстраційний № 5081 від 16.09.2014 р.). Росія устами своїх маріонеток - терористів заявляла саме про це ще весною нинішнього року. Навіщо тоді Україна принесла стільки жертв, щоб врешті - решт пристати таки на московську пропозицію?! Краще було так поступити ще у червні.
4. Не виконано. Дивіться пункти 1 і 2 аналізу Мінського протоколу.
5. Виконується, хоча і зі зволіканнями з боку російських терористів.
6. Виконано. Парламент, за наполяганням Президента України, прийняв 16 вересня 2014 року (за – 287 депутатів) запропонований ним проект Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей" (парламентський реєстраційний № 5082 від 16.09.2014 р.).
Обидва згадані Закони, які фактично легалізують "ДНР" і "ЛНР" та протирічать статтям 5, 10, 73, 121, 133 Конституції України, були прийняті без жодного обговорення в таємному режимі, щоб приховати напередодні позачергових парламентських виборів, хто і як голосував. Хоча зараз уже відомо, що позитивний результат забезпечили "УДАР" та антиукраїнські політичні сили – комуністи, регіонали і перефарбовані регіонали. Отакий вийшов дивний симбіоз.
7. Не виконується. Дивіться пункти 1, 3 та 6 цього аналізу. З ким вести діалог? З тими, хто вбиває наших мирних громадян і наших воїнів, які боронять територіальну цілісність України?!
8. Не виконується. Дивіться пункт 1 аналізу.
9. Виконано. Дивіться пункт 3 аналізу.
10. Не виконано. Росія та її терористи - найманці продовжують окуповувати частину українського Донбасу. Крім цього, не забуваймо про російську окупацію нашого Криму.
До речі, майже все літо цього року в районі Новоазовська Донецької області тривало затишшя, але ніхто палець об палець не вдарив, щоб встановити інженерні споруди, хоча б вирити протитанкові рови, та мінні поля на тоді ще контрольованій Україною ділянці кордону, починаючи від Азовського моря (орієнтовно 200 км). Хто буде покараний за цей злочин?
11. Не виконується. Українська влада заявила про свою готовність відроджувати зруйнований Росією Донбас, а деякі західні країни надаватимуть у цьому допомогу. Та зробити зараз це неможливо. Дивіться пункт 1 аналізу.
12. ? Україна має надавати гарантії безпеки російським бандитам, які вбивають українських громадян?!
Таким чином, з 12 пуктів Мінського протоколу не виконано або неможливо виконати 7 пунктів з вини Росії та її найманців під маскою "ДНР" і "ЛНР", які, до речі, в Україні офіційно визнані терористичними організаціями. Раніше українська влада публічно заявляла, що добиватиметься від міжнародних організацій та західних демократичних країн, зокрема США, визнання "ДНР" і "ЛНР" також терористичними організаціями, але нині подібних заяв від неї щось не чути. Виходить, що українська влада веде переговори з бандитами - терористами, які плюндрують нашу Батьківщину та вбивають її громадян.
А нижче на фото зафіксовані п'ять сторін Тристоронньої контактної групи (початок – ліворуч): Кучма (Україна), Захарченко ("ДНР"), Тальявіні (ОБСЄ), Зурабов (Росія, Надзвичайний і Повноважний Посол в Україні), Плотніцкій ("ЛНР").
Хтось з притомних людей може пояснити, як у Тристоронній контактній групі працює п'ять сторін?!
Час уже показав русофільство Кучми, його роль у вбивстві Георгія Гонгадзе та виключну заслугу у кар'єрному зростанні зрадника, колишнього очільника внутрішньоокупаційного режиму України Януковича. І ця людина зараз представляє Україну в Тристоронній (?) контактній групі. Хтось може повірити, що Кучма в ній опинився з власної волі?! Звісно, що ні. Таке могло статися тільки з дозволу та за дорученням глави нашої держави. Невже у нас немає досвідчених, принципових дипломатів, які своєю діяльністю завжди демонстрували відданість Україні?! Є, але вибір зроблений, на жаль, на користь Кучми.
Про терористів Захарченка і Плотніцкого , якими керує Москва, та Росію говорити нічого: переважна більшість світового співтовариства визнає, що за всіма трагічними подіями в Україні (окупація Криму і війна на Донбасі) стоїть саме Росія.
Щодо ОБСЄ, то вона на ділі, як це не прикро визнавати, часто - густо дотримується проросійських позицій.
І ось така Тристороння (з реальними п'ятьма сторонами) контактна група "народила" Мінський протокол, а на його виконання – Меморандум від 19 вересня 2014 року, який з першого дня вступу в силу порушується Росією. Нічого кращого від такого складу групи з'явитися не могло.
Тільки переговори у Женевському форматі (Україна – ЄС – США – Росія) можуть мати толк для України. Мене дивує, чому наша влада відмовилася від цього формату (про занепокоєння таким її кроком я написав у своїй статті "А що сталося з першою леді України?" на початку липня 2014 року).
Так само мене дивує, що Україна не добивається від США (один із гарантів Будапештського меморандуму) укладання двостороннього договору про взаємну оборону (якби він існував, то Росія ніколи б не напала на Україну, бо це автоматично означало б її напад на США), про що я писав ще в квітні ц. р. у своїй статті "Обережно – Росія! 10 завдань українцям" і надсилав відповідні пропозиції окремим нашим високопосадовцям, а зупинилася тільки на вимозі надання їй статусу союзника США поза НАТО (такий статус мають Австралія, Єгипет, Ізраїль, Республіка Корея, Японія, Йорданія, Нова Зеландія, Аргентина, Бахрейн, Таїланд, Філіппіни, Кувейт, Марокко, Пакистан, Афганістан; він надає значно менші гарантії безпеки, ніж договір про взаємну оборону), отримавши від Президента США відмову у цьому під час його зустрічі з Президентом України у Білому Домі 19 вересня 2014 року. Нині глава нашої держави уже заявляє, що союзницький статус з офіційним Вашингтоном нам не дуже і потрібен, бо існуюче зараз особливе партнерство між Україною та США навіть перевершує за рівнем співробітництва статус союзника США поза НАТО. Тоді навіщо він у своїй промові на спільному засіданні обох палат Конгресу США говорив, що Україні потрібен згаданий союзницький статус?
Мені видається, що причина відмови полягає в іншому: Вашингтон не до кінця довіряє Києву, оскільки останній обмежився тільки розмовами про скасування позаблокового статусу України, нав'язаного нам російською маріонеткою Януковичем, а відповідні зміни до українських законів внесені не були (це можна було спокійно зробити у Парламенті 16 вересня 2014 року напередодні візиту Президента України до США, натомість замість скасування позаблоковості були продавлені проросійські закони щодо Донбасу), про необхідність прийняття яких я зазначав у статті "Поради провідникам…" також ще у квітні ц. р.
Куди дивилися керівники Міністерства закордонних справ України та Адміністрації Президента України, котрі відповідають за нашу зовнішню політику? Чи вони ні на що не впливають?
Тут доречно згадати саміт НАТО у Ньюпорті (Великобританія), на якому Україна отримала відчутну реальну підтримку з боку Північноатлантичного альянсу, що зафіксовано у Спільній заяві Комісії Україна – НАТО на рівні глав держав та урядів від 4 вересня 2014 року, але Президент України у Заяві за результатами засідання Комісії Україна – НАТО теж від 4 вересня 2014 року жодним словом не обмовився про бажання України в майбутньому набути повноправного членства в НАТО, хоча вже 2/3 українських громадян усвідомлюють, що єдиним способом збереження нашої державності є вступ України до НАТО. Він сказав тільки про європейську інтеграцію та євроатлантичне співробітництво України, а мав сказати, виходячи з волі українського народу і реальних загроз нашій незалежності від Росії, наступне: "Або Україна отримує чітку гарантію прийому до НАТО в близькій перспективі, або у разі відсутності такої гарантії Україна змушена буде відновити ядерну зброю!". Саме про це я писав у своїй статті "Хто?", датовану ще березнем 2014 року. Невже його страх перед Путіним може перекреслити євроатлантичну перспективу України?!
Прикро було спостерігати і за незрозумілими (на думку звичайних українських громадян) вихилясами навколо ратифікації Угоди про асоціацію (УА) між ЄС та Україною. Різні високопосадовці впевнено нас переконували, що все йде добре, що готується план імплементації УА, тому її ратифікація відкладається на вересень, а згодом з'ясувалося, що вони нас просто обманювали.
Спочатку сама УА була розділена на політичну і економічну частину, які в різний період підписали відповідно Прем'єр - міністр України та новообраний Президент України. Потім – пауза з ратифікацією, нарешті – ратифікація без зміни тексту Верховною Радою України і Європарламентом, але щоб УА набула чинності, вона має бути ратифікована Парламентами всіх країн – членів ЄС. І на цьому поприщі Україну можуть очікувати сюрпризи, враховуючи наявність агентів Росії в Європі.
Але перед ратифікацією УА стало ясно, чому власне її ратифікація відкладалася аж до 16 вересня 2014 року. Виявилося, що Україна за цей час проводила незрозумілі переговори з Росією, піддалася її тиску і погодилася відкласти введення в дію Угоди про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі між ЄС і Україною, тобто економічну частину, яка є невід'ємною складовою частиною УА, до 1 січня 2016 року. Зрозуміло, що після згоди України ЄС теж погодився з російським шантажем. Хоча не можна виключати і того, що ЄС сам (прикладом може бути питання нашої децентралізації) був готовий поступитися Росії своїми домовленостями з Україною, оскільки він, як і Захід в цілому, не готовий психологічно навіть думати про збройне протистояння з Росією, яка почала війну проти України окупацією Криму (ця війна насправді є війною Росії проти всього демократичного світу і чим швидше він це зрозуміє, тим швидше зупинить глобальну катастрофу), тому веде з нею торг для її умиротворення.
Подібне вже було в нашій історії. Свого часу окремі європейські країни, зокрема Франція та Великобританія, умиротворяли Гітлера, погодившись на Мюнхенську змову 1938 року, але і це не зупинило вождя німецького народу. В новітній українській історії була Харківська змова 2010 року з трагічними для нас наслідками. 12 вересня 2014 року, коли Україна та ЄС пішли на нечувані поступки Росії, може стати Брюссельською змовою, бо поступки россійскому самодєржцу Путіну – це поступки тому ж Гітлеру (два чоботи – пара), які нічого не дали тоді і не дадуть зараз. А всі змови, як підтверджує історія, закінчуються надзвичайно погано.
Тепер пригадаймо, що відбувалося перед самим Вільнюським самітом ЄС 2013 року, на якому мало відбутися підписання УА між ЄС і Україною. Росія сама, а також устами свого лакея Януковича заявляла, що асоціація зашкодить російській та українській економіці, що Україна не готова до підписання УА з ЄС, що потрібно розділити саму УА на політичну і економічну частину, що потрібна відстрочка у виконанні Україною економічної частини УА.
А що відбулося зараз? Та все те, чого добивалася Росія! Вона від початку, пробуючи на стійкість Україну та ЄС, вимагала змінити багато положень УА (у такому випадку – це нові переговори України з ЄС і повна невизначеність з майбутнім підписанням нової редакції УА) та, розуміючи малоймовірність подібних поступок, а насправді капітуляції, спокійно відійшла на заздалегідь визначені запасні позиції: економічна частина УА, на догоду Москві, почне діяти тільки в 2016 році, якщо почне. До ц. ч. Росія отримала можливість і надалі пресувати Україну вкупі з ЄС, оскільки вони самі дозволили їй загнати себе на слизьке.
Та найгірше полягає в тому, що у міжнародному праві започатковано небезпечний прецедент: Росія стала третьою стороною у двосторонніх переговорах України з ЄС щодо УА, незважаючи на початкові категоричні заперечення проти цього офіційних Брюсселя і Києва. Після цього Китай матиме повне право вимагати своєї участі у переговорах США з ЄС про зону вільної торгівлі між ними, мотивуючи, що вона зашкодить китайській економіці, посилаючись при цьому на згаданий вище прецедент. І так у майбутньому може поступати будь - яка країна, котра має достатній потенціал, щоб зірвати які завгодно двосторонні домовленості, мотивуючи свої дії надуманою загрозою своїм економічним інтересам, як це зробила Росія.
Але українському народу наші поступки Росії влада подає, як видатну дипломатичну перемогу України, висуваючи на перший план продовження ЄС торгових преференцій для українських товарів на своїх ринках та відсутність подібних преференцій для євросоюзівських товарів на українському ринку, сором'язливо замовчуючи попередні вимоги Росії щодо застосування Україною УА, які зараз стали реальністю. І ніхто з можновладців не говорить, що збереження ввізних мит на товари з ЄС підтримує високі ціни на них, а це, в свою чергу, б'є по гаманцю бідного українського споживача (в народі недаремно кажуть: "Ситий голодного не розуміє"), що така надмірна поступливість офіційного Києва перед російським агресором всім нам може вилізти боком, бо є поганим сигналом для українського суспільства (гальмування реформ) та для інших країн, що сприйматимуть Україну як ненадійного партнера у міжнародних стосунках, котрий відмовляється від попередніх домовленостей під тиском третьої сторони.
Мало того, Міністр закордонних справ України Павло Клімкін заявив, що це ЄС був ініціатором поступок Росії. Але через кілька днів його заступниця Олена Зеркаль, яка є новачком у зовнішньополітичному відомстві, прямо заявила, що саме Україна відступила під тиском Росії. Це ж саме заявив і Штефан Фюле, Єврокомісар з питань розширення та політики сусідства. Навіщо тоді Клімкін сказав неправду? Вигороджував своїх начальників? Сподівався, що правду ніхто не скаже? Сказали, а вся Україна із - за свого Міністра виглядатиме не зовсім привабливо в очах світової демократичної спільноти.
Як випливає з наведених мною аргументів, Мінський протокол є складовою частиною тієї політики, яку українська влада чомусь приховує від своїх громадян. Ми не знаємо чим погрожував Путін Порошенку під час їхньої зустрічі тет - а - тет у Мінську, коли там проходила нарада ЄС – Україна – "Євразійська трійка" 26 серпня 2014 року, після якої Президент України дозволив Кучмі брати участь у роботі Тристоронньої контактної групи і підписати напрацьований нею згодом протокол. Невже за такі кулуарні методи керування Україною загинула Небесна Сотня на Євромайдані та продовжують гинути наші воїни в зоні АТО?! Ні! Їхні життя покладені на вівтар збереження української незалежності і утвердження справжньої європейськості у всіх сферах суспільного життя нашої Батьківщини.
Про це мають пам'ятати можновладці України та дбати про наші реальні перемоги, від яких буде радість хай і зі сльозами на очах, та не хизуватися згаданими вище "перемогами", від яких у нашого народу більше сліз, ніж радості.
Адже народні сльози ніколи не бувають марними. Мало того, дуже часто вони є передвісниками народного гніву, який нищівною хвилею падає на голови тих, хто заставив свій народ плакати.
Революція Гідності перемогла, але вона ще не здолала всіх "діячів", що засмічували Україну до Євромайдану і мають бажання, замаскувавшись, мімікрувавши, пристосувавшись, робити це й надалі. Український народ, могутній та волелюбний, повинен повністю вичистити свою рідну домівку від сміття, керуючись у такій відповідальній справі принципами і вимогами Маніфесту порядності!
