В маршрутках мене бояться
На роботу кожного дня добираюся маршруткою, їду хвилин сорок, вечорами так само вертаюся. Живу в селі під Полтавою, тому кататися звикла. Друзі зі мною їздити не люблять. Бояться, коли в маршрутці мене почнуть бити, то і їм влетить. Це вони так жартують.
Побити мене можуть через те, що я не мовчу, коли бачу, як майже на всіх сидіннях умощуються чоловіки і повертаються обличчям до вікна, щось там роздивляються, типу "падають на мороз". А жінки мужньо переминаються з ноги на ногу з величезними пакунками в руках. Спочатку встаю і вступаю комусь місце, бо розумію, що моя мама так само повертається з роботи, і їй так само хочеться присісти. За день на праці її ноги стають як колоди. Встати мені не важко, навіть приємно, бо обов'язково люблю випалити якесь слівце в сторону сидячих мужчин. Моя улюблена фраза:"А колись були козаками. Тоді ще були українські чоловіки". Грубо, але розраховано на реакцію. Після цього вони відриваються від вікна, зі злобою дивляться на мене. Кілька разів хтось підводився, я з вдячністю сідала. Нехай бачать, що приємно. Було, навпаки, в маршрутці їхав сусід, перестав вітатися. Думаю, через те, що стало соромно. Принаймні, я на це надіюся.
Дуже радує, що не всі такі. Мої друзі завжди вступають місце дівчатам та жінкам. Я ними горджуся. Буває, в міському транспорті молодий хлопець підводиться. І йому ніхто не натякає. В такі моменти думаю, що не все втрачено.
Знаю, ця тема заїжджена, всі це бачать і про це знають. Ніхто не дивується. Ніхто про це вже не говорить. Але я покірно намагаюся боротися з байдужістю. Хоча і смішно звучить. Може, вступити комусь місце — не показник мужності. Але тоді видно, що людині хоча б не все одно на інших. Дрібниця — а приємно.
