Хочеться шовковиці

Шовковиця у моєму житті – це щось таке, про що раніше можна було б жартома сказати – "Родіну продам". Але подібне не може тепер звучати як жарт, навіть коли мова про шовковицю.

У дуже ранньому дитинстві позаду наших і сусідських городів упоперек тяглася здоровенна промислова посадка шовковиці, листям якої, здається, у нашому районі годували шовкунів. Ото десь від Мащенків і аж ген далі поза Стопниками – усе ряди кущів шовковиці, а за ними – поля і поля. Гайнути по ягоди з подружками і моїй старшій сестрі було за щастя, а брати мене з собою Юля мусила, бо куди ж дітись. Пам'ятаю, як дівчата дивувались, кажучи вголос одна одній: ти ба, мале-дурне, та зелених ягід не зриває, хоч вони й червоненькі, а вибирає чорні. І навіть питали, як то воно так, проте не пам'ятаю, що відказувала. Та знаю, дивувалась сама собі на їхнє шушукання, хіба ж я вам дурна – зелені їсти?

От уже ці дорослі (коли тобі чотири, а їм – чотирнадцять, то ого-го!) – думають, що можуть запросто обговорювати тебе вголос, як якогось безмовного кота, а тоді ще й очікувати відвертості.

Дехто з дівчат збирав ягоди у півлітрову або літрову банку – може, на компоти чи вареники, і я іноді прилаштовувалась тихцем біля котроїсь, а Юля ніяковіла за мене, казала, то ж не наша, смикай із куща. Я знала, що то нарвано не мені, але також знала, що Валя все одно сваритись не буде, скаже, чого ти, хай дитина їсть. То я і їла. А раз заснула, вморившись, у траві на краю обніжка, і лапате гарбузове листя з чийогось городу сховало мене від усякого ока. Ото дівчата попобігали, гукаючи! Особливо той випадок запам'ятався Юлі. Вона чомусь дуже боялась втратити сестричку, і досі згадує мені ту шовковицю і ті гарбузи.

Треба зізнатись, що насправді їсти шовковицю смачно, тільки якщо сама рвеш прямо з дерева. Кимось зібрану – ні. Я порівнювала. І навіть коли була дуже вагітною, лазила на драбину під розлогу сусідську шовковицю, чим лякала батьків-свекрів, але інакше було ну ніяк. Іншого літа, об'їдаючи дерево в інших сусідів, я таки летіла з приставленої до воріт драбини, коли вони враз стали розчинятись. Усі ці епізоди із синцями й обдертими руками-ногами, а ще брудно-чорний ротик і чорні жмені після вдалого "полювання" – ніщо не здатне мене спинити, навіть якщо завтра – на роботу. Я знаю один секрет, слухайте-но сюди, шовковичні маніяки. Забруднену шкіру треба добре потерти зеленими ягодами – їх сік відбирає колір.

А ще є синова історія, як на прикладі шовковиці можна показати свою цілеспрямованість і неготовність відступати від мети.

Колись восени, дорогою з дитсадка, каже:

– Хочеться шовковиці.

– Так де ж її тепер узяти?

– Ось росте, - провокує, задравши голову вгору.

– Це верба, - відказую впевнено.

– А хочеться – шовковиці!

Коли ти чогось хочеш, хотіти треба дуже сильно, а ще не боятись підняти голову, щоб побачити, що над тобою – шовковиця, навіть якщо здавалось, ніби поруч ростуть самі верби.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"