Регіональна летаргія
В одному з репортажів із окупованого бойовиками Слов'янська на Донеччині є така деталь: чоловік із дитячою коляскою прогулюється міським сквером, скоса позираючи на людей з гвинтівками у камуфляжі. На питання журналістки "І не страшно так, з дитиною?" чоловік відповідає: "Страшнувато, звісно. Але що поробиш, ми тут звикли гуляти…"
Здається, у цьому погляді дорослого чоловіка на нові реалії і в цьому "що поробиш, звикли" як у краплині води відбито реакцію на останні події цілого регіону, якому стабільно не щастить ось уже двадцять з чимось років. Людина зіштовхується з тим, про реальність чого лише здогадується, але схильна сприймати довколишній світ як поганий сон, як недружню ілюзію, яка не сьогодні – завтра випарується чи трансформується у щось таке, що принаймні не заважатиме плину її вкрай відокремленого щоденного існування.
Схожу реакцію на події зовнішнього світу демонструє особа в стані міцного сну, яку раптом розбудили і намагаються пояснити, що довкола потоп і пожежа, що в хаті – бандити. Адже мозок у стані спокою схильний приглушувати сигнали про небезпеку, навіть цілком реальну, оскільки головне бажання того, хто спить і кому здається, що поспав він ще недостатньо , - це й надалі перебувати у спокої.
Проте сон, як знаємо, не завжди виконує терапевтичну функцію. Інколи затяжне перебування у стані спокою стає патологією і починає загрожувати життю. Адже обмінні процеси сповільнюються, серце працює з усе довшими інтервалами і на певному етапі особу, яка впала у летаргійний сон, важко відрізнити від покійника.
Без уточнення причин можна констатувати, що мешканці Донеччини і Луганщини – не всі, безумовно, але достатньо велика кількість – протягом останніх двох десятиліть перебували у стані якогось аж занадто тривалого спокою, ментальної незворушності і майже не реагували на зовнішні подразники. У той самий час світ інтенсивно змінювався: розвивалися нові технології, зростала вага підприємницької ініціативи, громадянської активності, комунікативна мережа ставала глобальною, люди все більше часу приділяли вивченню іноземних мов, ставали дедалі мобільнішими. Але все це мешканці регіону розглядали приблизно так, як чоловік з коляскою у сквері – бойовиків у камуфляжі. Розглядали як щось, що не стосується їх безпосередньо. Зміни прийдуть і підуть, а їхній усталений життєвий ритм – залишиться.
Проте – хочуть чи не хочуть цього ті, хто вже налаштувався на тривалий глибокий сон, – зовнішні події впливають як на світ, так і на його мешканців. І якщо вплив позитивних змін часто не так просто розгледіти, то наслідки негативних процесів дають про себе знати майже негайно. Рано чи пізно, прокинувшись, доведеться усвідомити, що погріб затоплений, а хата – пограбована.
Наївно було б думати, що нікого з мешканців регіону не торкнуться особливості "нового порядку", що його вже встановлюють на цих землях прийшлі чи й місцеві терористи. Інше питання – якою саме буде реакція на усвідомлення простої істини з боку тих, хто волів надто довго не реагувати на зовнішні подразники. Тут недовго і втратити здоровий глузд, адже ламання усталеної картини світу – завжди болісна, травматична подія. І до цього більшість, яка донедавна ладна була не помічати очевидних речей, вочевидь, не готова.
Що може бути помічним у цій ситуації? Підбадьорення, розуміння, людське співчуття з боку тих, хто вважає себе сучаснішими, адекватнішими. І тут з'ясовується, що якраз на це розраховувати й не можна. Бо співвітчизники не лише на заході країни, але й у центрі нині як один кажуть: навіщо вони нам потрібні? та ми їх і не знаємо зовсім, та нехай собі йдуть, куди хочуть.
І тоді виникає питання: а хіба ті, хто добровільно віддав своїх сплячих родичів на поталу бандитам, не сприймають реальність так само викривлено, як і їхні горе-побратими?.. Мабуть, що так. Але тоді між ними більше спільного, ніж вони можуть уявити.
