Роковини найстрашнішої техногенної катастрофи в Європі минули не надто гучно. Воно й зрозуміло, адже сьогодні в України голова болить від іншого. Проте, з часом усвідомлюєш, що Чорнобиль давно відійшов від офіціозу і мовчки став частиною долі чи не кожної пост-радянської родини. Молодь, народжена від 86-го, про аварію на ЧАЕС знає хіба що з післямовин. Але ніхто не оскаржить того факту, що життя українців розділене на два етапи новітньої історії: до Чорнобиля та після...

Про аварію на "якійсь там електростанції за Києвом" я дізналась в цей же день, 26 квітня, по обіді, від сусідського хлопця Ігора, батько котрого працював водієм пасперевезень і взяв участь у перших траншах до Чорнобиля. Той день я пам'ятаю надто добре, бо назавтра, 27 квітня 1986 року, мені виповнювалось дванадцять. Особливого враження новина на нас, дітей, не справила. Але увечері стало зрозуміло: трапилось щось погане, бо батьки чомусь мовчки нервували і не надто переймались святкуванням мого дванадцятиріччя.

За два дні про вибух на станції говорили усі - сусіди, рідня, однокласники, дворові діти. Здебільшого інформація спиралась на "самвидав" та перекази Ігоревого батька, котрий встиг двічі поїхати "туди" та повернутись. (За півроку Ігорів батько помер. Так у нашому дворі розпочалась похоронна епопея Чорнобиля).

Першотравень 86-го був просто неймовірним! Усе буяло зеленню, квітло, гуло бджолами. Сонце стояло неабияке палюче, перемінюючись легким вітерцем надвечір та росяним дощем під ранок. На парад я не ходила. Примусово крокувати з прапорцями повели лише початкову школу та випускників. Нам, піонерам середніх класів, з вихідними пощастило.

"Бросайте всё и уезжайте!, - репетувала телефоном мамина знайома єврейка Валентина з Вінниці. - Ты что, не понимаешь, что это опасно? Мы своих в Москву отвезли. Как нет дальних родственников?..."

Просиджувати літо 1986-го у дворі довелось чи не усім моїм друзям. Когось традиційно здали в піонертабір за десять кілометрів від Білої Церкви, хтось поїхав поратись на городи "до баби". Евакуюватись власними силами спромоглися лише три родини військових. Під кінець липня ми вперше побачили, як під час гри у квача з носа зненацька йде кров...

У серпні нам повезло. Батьки працювали у системі освіти, отож, усі вчителі Білої Церкви отримали сімейні 24-денні путівки на море. Багато хто Чорнобилю дякував, бо до цього ніколи моря й не нюхав.

Туристичний комплекс "Горизонт", що у Судаку, був схожий на циганський табор з відвертими проявами прогресивної соціалізації. На балконах, між сходами, на ганку стояли дитячі візочки, весіли пелюшки, сохли балії і нічні горщики. Персонал закладу, працюючи до літа 86-го лише з курортною елітою, дивився на нас з жалем і розумінням, виставляючи перші страви на стіл не порціонно, а у каструлі. Аби наїдалися.

Увечері в "Горзонті" були шоу-програми. Розважати відпочиваючих приїжджав навіть Винокур. Малі, ми вперше дазнались тоді, що таке "Мальборо". В тамтешньому барі вони продавались по два карбованці з копійками. Червоні картонні пачки з ненашими буквами символізували, мабуть, демократію.

За тиждень в готелі вже всі вітались. Хоча, окремі родини тримались осторонь, і майже не ходили до моря. Одна жіночка була при надії, проте тягала на руках дворічного хлопчака. Її очі були регулярно червоними від сліз. Казали, що то переселенці з самої Прип'яті. На відміну від наших 24-денок, їхні "тури" у Крим тривали від початку травня і були безлімітними. Таких сімей у "Горизонті" було близько двох десятків. Їхні столи у їдальні стояли окремо.

У вересні розпочалось навчання, а трагедія на ЧАЕС для нас, школярів, перейшла у стадію гумору. Дурні, на всі боки ми викидували епітети на кшталт "чорнобильський йожик", "водичка з Прип'яті", "звізда радіації". Інформаційна блокада робила свою гуманну справу, паніки не було. Радіонуклідів ніхто не бачив і не нюхав, танки містом не їхали, а на виїзді з Білої Церкви намалювалась вуличка одноповерхових новобудов-близнюків. Там оселились евакуйовані "чорнобильці".

Ніколи не забуду тогорічну зиму. Саме на зламі 86-87-х в усіх білоцерківських кіосках вільно з'явилось таке дефіцитне до цього шоколадне морозиво по 28 копійок. Його купували десятками пачок, приносили додому, споживали цілими родинами. Комунізм розповсюдився на усю торгівельну продовольчу парафію. У м'ясо-ковбасних відділах продавали без обмежень сарделі, тошонку, буженіну, підчеревину. У молочних - вершки, голандський сир, бринзу, шоколадне масло... Дехто казав, що уся та продукція - небезпечна, бо від чорнобильських корів та свиней. Але острах перед невидимим убивцею був надто слабкий, аби відмовлятись від дефіцитів. Нарешті можна було наїстися сосисок "у целофані" і "докторки".

Активна серія похорон розпочалася також узимку. Бувало навіть таке, що одночасно ховали двох сусідів з різних під'їздів. Помирали переважно молоді чоловіки - ті, хто брав безпосередню участь в ліквідації наслідків аварії. Коли "ліквідатори" відійшли, похорони не вщухли. Раптово мерли й старі, і малі. З вуст не сходило слово "рак". Ми, діти, до траурних процесій навіть звикли, хоча ніяк не могли спокійно слухати духову музику, без якої не обходилась жодна церемонія прощання.

Білій Церкві "повезло", ми стали четвертою зоною. Чи не в кожного в нас з'явився перший атестат зрілості - чорнобильске посвідчення. В пресі зявились перші обережні публікації про двоголових тварин, про генетичні наслідки променевого недугу серед новонароджених дітей, котрі не мали очей, проте мали зрощені ноги.

З роками ми зрозуміли, що ліківдаторів аварії на ЧАЕС насправді було більше, ніж ми думали, і повимерли, дякуючи Богу, не усі. Чорнобильську пенсію у шість батькових зарплат щомісяця почав отримувати колишній гебіст, сусід з восьмого поверху Анатолій Семенович. Дивно, адже у у 1986-му він безвилазно сидів у Смоленську, куди на шість місяців перетяг усіх своїх білоцерківських родичів. Але нашого клопоту те не стосувалось.

З часом у моєму містечку відкрили однойменний меморіал. "Ліквідаторів" наприкінці квітня щороку сюди приходить все більше і більше. Кажуть, що купити "чорнобильця" сьогодні дорожче, аніж у десять років назад, але простіше, ніж п'ятнадцять.

Демократія у розпалі. Усі бажаючі можуть придбати тур вихідного дня і відвідати спустошену Прип'ять, пошугати ворон у мертвій зоні в одному з тамтешніх сіл, погодувати сомів у штучному озері біля самої станції або й навіть привезти додому сувенір - камінчик з-під самої ЧАЕС.

Цікаво, як би склалась доля Чорнобиля і усього, що з ним пов'язано, аби тоді, у 86-му, інформаційна сила була такої ж потужності, як сьогодні?