ЄС - не самоціль

Минулої п'ятниці 22 березня сталося те, до чого ми прагнули впродовж останніх десяти років, але про що геть забули протягом останнього буремного місяця. У Брюсселі було підписано політичну частину Угоди про асоціацію Євросоюзу з Україною. Підписи під екземплярами документів поставили наш прем'єр-міністр Арсеній Яценюк, голова Європейської Ради Герман ван Ромпей, глава Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу та керівники 28 країн Європейського союзу.

Але в Україні підписання угоди в Брюсселі не відзначили феєрверками, артилерійськими салютами, підкиданням шапок та екзальтованими відгуками на форумах в Інтернет-мережі. На тлі російської агресії, заворушень на південному сході країни ця подія здалася аж занадто буденною і навіть трохи недоречною, бо мир і цілісність держави більшість українців вважають сьогодні значно вагомішими пріоритетами, ніж міжнародні пакти, навіть такі значимі, як оцей. А багато прихильників євроінтеграції вважають підписання угоди з ЄС надто маленьким призом народу за перемогу над кримінальним режимом у проєвропейській революції. Українцям уже хочеться чогось більшого. Наприклад, повноправного членства в ЄС, чи хоча б безвізового режиму, або приєднання до блоку НАТО, який допоможе забезпечити цілісність та суверенітет держави. І це цілком відповідало б геополітичним реаліям, оскільки боротьба двох світів(вільного і невільного) за Україну загострилася до краю. Причому цілком очевидно, що Росія випереджає Захід у цьому змаганні на кілька кроків. Вона сьогодні диктує нові правила гри, які полягають у тому, щоб діяти швидко, рішуче, ініціативно, несподівано, одне слово, по-суворовськи. Протягом тижня Кремль блискавично провів усі необхідні рішення на найвищому рівні щодо анексії Криму. Відтак став розбудовувати мережу своїх управлінських структур у новому федеральному окрузі.

Ще один удар нижче пояса з боку Москви – підготовка до переходу в Криму на російські соціальні стандарти, котрі, як відомо, в сусідній країні значно вищі, ніж у нас. Це означає, що країна-сусідка вдалася не лише до військової, а й соціальної агресії. Розрахунок робиться на те, що напівголодна пенсіонерська спільнота материкової України з її радянським менталітетом, а також замучені мізерними зарплатами бюджетники, почувши про суттєве підвищення добробуту кримського населення, піднімуть голодні бунти проти нової української влади і зустрінуть хлібом-сіллю російських окупантів. Тобто Путін шукає шляхів до сердець українців через їхні шлунки, вважаючи їх представниками неповноцінної нації. Малоросами. Але ж ми вже не такі, хіба не так? Якщо мій сусід, дід Микола, орденоносець, який пройшов війну і був вихований радянською системою, назвав Путіна фашистом, то це щось значить.

Кремлівський стратег міг би спробувати захопити більшу частину України, в тому числі й Київ за чеським сценарієм 1968 року, чи афганським 1979-го, проте він обрав тактику "киплячої каструлі", намагаючись "гріти" Україну з усіх боків: скупченням танків на її кордоні, диверсійними операціями, соціальним шантажем, провокаціями сепаратистів, розірванням торговельних угод, підвищенням ціни на газ до космічних висот. І це, за задумом Москви, вочевидь, має продовжуватиметься доти, доки та каструля не вибухне. Цілком ймовірно, що Путін намагається показати Україні Майдан-навиворіт, коли на південному-сході країни події розвиватимуться за тією ж схемою, що і в Києві в січні-лютому 2014 року: заворушення, захоплення адмінприміщень, втручання товариша снайпера, численні жертви, втеча наших керманичів за кордон, повернення Януковича, або йому подібного ставленика Москви. Підписання угоди про асоціацію між ЄС та Україною, може підштовхнути Путіна до швидшої реалізації своїх сценаріїв.

Вони цілком реальні, якщо, йому не завадять український уряд та європейська спільнота, які мали б перехопити в Путіна ініціативу. Передусім треба було захистити Україну економічно, зберегти хоча б діючі соціальні стандарти, а не урізати їх. Де ж та багатомільярдна фінансова допомога, яку пообіцяли США та ЄС Україні ще місяць тому? Чому досі не повернуто до нашого бюджету гроші Януковича, заморожені на рахунках австрійських банків? Хіба можна волинити в умовах, коли українська економіка практично перебуває у стані дефолту? А, може, Захід просто боїться давати гроші країні, яка опинилася під загрозою окупації? Але на війні треба ризикувати, бо так можна дочекатися, що російські танки опиняться під Берліном, як у 1945-му. Зупинити їх одними лише санкціями проти російських посадовців, наближених до Путіна, неможливо.

І тут виникає підозра, що не лише Москва не визнає нинішню українську владу, а й Захід. Тобто формально, на словах, він нібито її вважає легітимною, але насправді тримає дулю в кишені. Можна припустити, що західні дипломати говорять із нашими урядовцями, добре розуміючи, що власне, говорити ні з ким. Бо слабкість і нікчемність нової урядової команди видно неозброєним оком. Гроші, як правило, даються під гарантії авторитетних керівників та конкретні програми. Пригадуєте майданівське гасло "Лідера! Лідера!". Революція перемогла, а його, на жаль, досі не має. А яка революція без лідера та програми перетворень? Що будуємо замість кримінальної держави? Нам відповідають, що державу за європейським зразком, ось, мовляв, підписали угоду з ЄС, яка поведе нас до світлих стандартів та ідеалів Європи. Але у нас окрім європейських орієнтирів має бути власний план дій. Скільки нас водитимуть за ручки, наче малих дітей то Кремль, то Брюссель? Ніхто нас не поважатиме, поки не подорослішаємо, поки не виявимо свого характеру, поки не матимемо власну національну ідею. Бо членство в ЄС – не самоціль, а лише засіб…

Олександр КАРПЕНКО.