"Бандуристы в вышиванках вызывают тошноту...": ще раз про російських шовіністів
Для багатьох Євромайдан – остання спроба відстояти свої права як європейської нації на краще життя й вільний вибір. А для декого – єдина можливість розрекламувати себе як "громадських активістів", зробивши собі капіталець на викритті "провокаторів". Ось нападаються на Дмитра Корчинського киянка Вікторія Різниченко – колишня акторка театру імпровізації "Чёрный квадрат" та її чоловік, близький до ВО "Свобода" блогер і дебошир на різних майданах і майданчиках Дмитро Різниченко.
Та чи дійсно вони так палко вболівають за українську справу? Тим, хто небайдуже ставиться до української культури, раджу зазирнути до "Живого журналу" Вікторії. Її розміщені в блозі зізнання не менш козирні, ніж у відомої своїми шовіністичними висловлюваннями стосовно українських шкіл солістки Національної опери Єкатєріни Абдулліної:
"Ни с кем не буду спорить по поводу того, что украинская литература - довольно дохлая и однообразная, а руссая - великая и могучая. Я уже пять лет учусь по специальности "Українська мова та література". Теперь мне можно дать премию, как человеку прочитавшему за свою жизнь наибольшее колличество говна".
Далі описує, як вона почувається "среди всей этой махровой шароварщины, сидящей в печонках козаччине, вечных покрытках и слезливых Марусях" [Резниченко Виктория. 5 малоизвестных украинских романов про любовь // http://mavkakrasiva.livejournal.com/13007.html]. Лексика, правопис, пунктуація й занадто специфічна граматика людини з дипломом учителя зберігається.
Вікторія є відвертою в своїй українофобії й не соромиться її: "Это результат "шароварщины" и украинофильства. У меня тоже со школы бандуристы в вышиванках вызывают тошноту. Достаточно посмотреть"Первый национальный" - , вечный Шевченко, нафталиновые тётки в веночках и т.д. Но это не правильно. Украина на самом деле не такая)))" [Резниченко Виктория. Поля и жыто // http://mavkakrasiva.livejournal.com/4240.html]. Інакше як шовінізмом і цілеспрямованою образою українства це назвати не можна.
Час від часу нею демонструється рівень інтелекту власного й російськомовної частини наших громадян: "Учитель сказал -значит где-то есть сказачные желтые поля, на которых растёт не менее сказочное "жито" (хуй его знает, что такое).
Я до сих пор слабо представляю, как и з колосков, являющихся в моём понятии только живописной деталью флоры, получается нижняя часть бутерброда. Да я этим и не заморачиваюсь" [Резниченко Виктория. Поля и жыто // http://mavkakrasiva.livejournal.com/4240.html]. Людина не розуміє, звідки береться хліб. Очевидно, їй треба було навчатися в школі для розумово відсталих. Утім, поляки свого часу дійсно відправляли тих діточок із етнічних меншостей, які не могли опанувати літературну польську, в інтернати для дефективних.
Як і Абдулліна, Різниченко не приховує ненависти до всього українського:
"Расплодилась чудная порода сознательных граждан, которые мерилом любви к Украине считают исключительно ширину шароваров. В их идиллической картине мира, мы все как один должны выбрить чубы, надеть вышиванки, и пуститься плясать "Подоляночку", периодически выкрикивая "Слава Бандере!" и запихивая в рот вареники. В противном случае их пламенеющие сердца преисполняются тоской, и ещё большей ненавистью к жидам и кацапам. Всех же, кто не любит вареники, или - чур меня чур! - говорит на "иностранном языке", не только не имеют права считаться украинцами, их нужно, по меньшей мере, выгнать из страны, а ещё лучше - показательно расстрелять прямо на Площади Независимости. Потому что бытовое использование "соловьиной" лучше любых поступков поднимает авторитет и уровень благополучия нашей Родины. Сказал вместо "зонтик" - "парасолька", и тут же плюс один к ВВП. Это ж все знают. ...Вот что меня бесит - так это национал-морализаторы. Больше алкашей, наркоманов, бандитов, олигархов, проституток, больше всей швали и быдла я терпеть не мог тех умников, которые провозгласили свою монополию на любовь к Украине. ...На само деле, языковой вопрос - это только повод побухтеть и возвыситься на один пункт по шкалометру "укринскости". ...Но нам что делать-то? Тем, кто пять, десять, двадцать поколений прожил на этой земле. ... Кто до последнего останется здесь. ...И кто, так уж вышло, не говорит по-украински. Может, нам сразу пойти и убиться об стену, чтобы не портить шаровано-вареничную картинку? Не дождётесь" [Резниченко Виктория. Почему я не пишу по-украински http://mavkakrasiva.livejournal.com/57860.html]. Все висловлюється відкрито. Ніхто нічого не соромиться й не приховує.
Часи "олдскульних" Інтернетових україножерів, які гризлися з "укротюркамі" й "укроруминамі" за права на Київську Русь, голосили про вигаданість української мови, звинувачували в усьому "австрійський генштаб", "большевицьку українізацію" та ЦРУ, пророкували громадянську війну між лівим і правим берегами Дніпра чи лякали своїх співплемінників "звєрствамі бєндєровцев", поволі минають. Замість цього йде нова хвиля. Ці начебто люблять Україну, не можуть просто-таки стримати своїх патріотичних почуттів і щосили бажають їй добра, та при цьому вимагають від неї позбутися всіх рис українськості, бо вони начебто дикунські, відсталі, занадто рустикальні, неміські, а отже, несучасні. "Нєпрадвінутиє":
"Во-вторых, за вопросом "русский-украинский" спрятана гораздо более масштабная проблема. Которая, при адекватном рассмотрении, как раз иллюстрирует смехотворность выводов по языковому признаку. И многое упрощает.
Так уж исторически повелось, что украинская культура бесповоротно ассоциируется с сельскими реалиями и менталитетом. Сначала эту волну подняли народники-украинофилы, которые, сидя в городских кофейнях, страшно переживали за народ. Потом появился свет наш Тарас Григорьевич, навеки утвердивший "садок вишневий" в качестве рая земного. Советской власти, несмотря на всю индустриализацию, был выгоден образ аграрной, мирной Украины, тихо сидящей в буряках" [Резниченко Виктория. Почему я не пишу по-украински http://mavkakrasiva.livejournal.com/57860.html]. Без шевченкофобії, як відомо, не обходиться жоден опус шовіністів. Українські слова вживаються в цьому блозі як лайка, бо вони повинні викликати в читачів солідарну огиду. Про все українське "прадвінутая" Вікторія Різниченко відгукується саме так – зверхньо й глузливо. У неї є кого хвалити:
"А ведь у нас была и городская культура. И я говорю не о профессорских династиях с лепным потолком и пианиной. В городах жили заводские и фабричные рабочие, пекари, швеи, цирюльники, врачи и учителя" [Резниченко Виктория. Почему я не пишу по-украински http://mavkakrasiva.livejournal.com/57860.html]. Хто такі насправді "ми", здогадатися неважко. Комічно, що ця затишна й незіпсована чимось українським культура ашкеназького містечка-штетля, про яку співає Міхаіл Шуфутинський, подається як взірцева дружиною навколосвободівського активіста.
Не приховує Різниченко й своїх літературних уподобань:
"Лучшая книга о Великой Отчественной - "Бабий яр" Анатолия Кузнецова - написана украинским парнем на русском языке. Пора принять это как данность" [Резниченко Виктория. Почему я не пишу по-украински http://mavkakrasiva.livejournal.com/57860.html]. Етнічний росіянин Анатолій Кузнєцов був хронічним алкоголіком, агентом КГБ, він мав у Тулі конспіративну квартиру-притон, на яку запрошував знайомих письменників, підпоював – щоб у них розв'язався язик, потім писав на них доноси. Влаштовував у своєму кублі оргії – які фотографував і сам друкував фотографії. Мешкав там із проститутками, незважаючи на те, що був одружений і мав дитину. Нагуляв дитину на стороні. У 1969 році втік до Англії. Там Кузнєцову відразу надали політичний притулок, він одразу одружився, народив дитину, видав порнографічну книгу-альбом із власною передмовою, остаточно спився, помер у 1976-му. Про співпрацю з КГБ і про те, як він писав доноси на письменників, Кузнецов сам детально розповів в ефірі радіо "Вільна Європа".
"Книга "Бабин Яр" є дуже дивною, абсолютно випадає з "творчості" Анатоля Кузнєцова, який до цього написав лише кілька посередніх публіцистичних оповідань. Складається відчуття, що її писав сексуальний маніяк-садомазохіст. У книзі маса нестиковок і відвертої брехні. Багато хто вважає, що книга була написана або за завданням КГБ або в структурах КГБ. Сцени розстрілів, удушення в мобільних душогубках і спалення трупів абсолютно випадають за стилем і логікою оповіді з усієї книги – ніби їх писала інша людина й потім вставила у зібрання київських чуток воєнного часу. Що її суттєво відрізняє від всіх попередніх казок про Бабин Яр? Поява українського сліду в розстрілах". Саме 1966 року КГБ розпочав цілу низку спецоперацій, спрямованих на дискредитацію українського національно-визвольного руху. Для того, щоб заплямувати представників українського націоналізму в очах світової громадськости, совєтські спецслужби саме тоді почали активну дезінформаційну роботу. Якщо простежити логіку появи цієї книги, іншу причину важко розгледіти. Хтось впливовий був зацікавлений у її виході – інакше вона не була б у найбільшому за накладом журналі СССР. Вражає й швидкість, із якою вона була написана. Недарма у вступі "украинский парень" Кузнєцов намагався переконати, що все описане – то щира правда і що він давно був готовий її написати. Проте аж двадцять років йому заважали це зробити пияцтво й розпуста [Из досье на писателя Анатолия Кузнецова – автора романа "Бабий Яр" // http://babiyarkiev.blogspot.com/2011/09/blog-post_1076.html]. Значить, кращою книгою про другу світову війну Вікторія Різниченко вважає незугарну фальшивку, виготовлену КГБ за сприяння сталінських соколів Бориса Полевого й Іллі Еренбурґа задля того, щоб повісити на українців злочини цієї війни.
Дивуватися не слід, адже ще зовсім недавно її скандальний чоловік Дмитро волав, що українці, котрі говорять російською мовою, лише на підставі однієї цієї ознаки кращі, креативніші й "болєє прадвінутиє" за україномовних. "Искренне считаю, что русскоязычный бандеровец – самый здоровый тип украинского патриота. Среди этих ребят практически не встречаются убогие усатые персонажи в вышиванках, что растеряли последнюю адекватность в руховские 90-е. Квадратноголовые максималисты тоже редкость" [Резниченко Дмитрий. Радикальная филология (к недавнему дню украинской письменности и языка) // http://reznichenko-d.livejournal.com/256975.html]. Ненависть у зірки засобів масової інформації викликають не лише україномовність, національний одяг і вуса, але й українські пісні, бо, за його словами, "умеренные националисты - это старые усатые руховцы, которые на митингах песни народные поют" [Резниченко Дмитрий. Письмо русскому другу: об украинской сенсации // http://reznichenko-d.livejournal.com/312901.html]. Дійсно, чого їх, ті пісні співати? Російський імперський рок значно кращий і ближчий.
А ще в цього подружжя є друг родини й часто згадуваний і цитований ними однодумець – Ігор Гаркавенко. Про цю культову в колах російських шовіністів і добре відому СБУ фігуру варто розповісти більше. Колишній член Харківської обласної організації "Партии Славянского Единства Украины" та Націонал-большевицької партії Едуарда Лімонова, 1996 року він створив ліворадикальну організацію під назвою "Украинская Национально-Революционная Армия", котра мала боротися за відновлення Російської імперії терористичними методами. Восени того ж року боївка здійснила низку підпалів харківської "Просвіти" й штаб-квартири місцевої УНА-УНСО. Планувалося поширення терористичної діяльності по всій Україні: "Целью УНРА было спровоцировать раскол Украины с последующим отходом востока и юга к России... Мы добились своих целей. Оба эпизода были освещены в прессе и на телевидении. Теперь следовало нанести подобные удары поочередно или одновременно, как получится, во всех центрах лежащих на границе двух потенциальных противников. Так же: Донецк, Луганск, Киев, Чернигов, Николаев, Запорожье, Днепропетровск, и т.д, и т.п. Центры представляющие политический и культурный сектор Западной Украины, Украины русофобской должны полыхнуть везде. Это будет представлено как стихийное волеизъявление масс. Вызовет ответную реакцию. В итоге дестабилизация и раскол. Спонсоров для всех необходимых поездок и временного проживания там, я нашел. Я на той стороне. Наконец-то. В наших действиях рациональности и прагматизма было ровно столько сколько его в реке прорвавшей плотину, в лесном пожаре, в ветре. Едва я перешел границу как понял что это та самая, моя земля, к которой я шел, о которой мечтал 20 лет своей жизни. Мирские законы не для меня. Я есть закон. Это можно сравнить с тем когда ползал, долго ползал и вот раскрыл огромные крылья и полетел. Второе рождение. Экзистенциальное пробуждение. Не та улица. Не тот город и не те люди. Ходишь среди них и смотришь как на муравьев. Впервые" [Игорь Гаркавенко: Армия и Третий Путь. Опыт революционной борьбы // http://rossia3.ru/ideolog/nashi/ingvar_garcavi].
Цілком можливо, що на рахунку УНРА, якій фінансово й організаційно допомагали харківські проросійські сили, були й інші злочини. 7 березня 1997 року після спецоперації Гаркавенка затримали правоохоронні органи України. Наприкінці літа 1998 року над терористами відбувся суд. Перебуваючи за ґратами, злочинець відмовився від ненависного йому українського громадянства: "Теперь, имея целью окончательно развеять мысли о возможном компромиссе между мной и Атлантизмом, я предпринимаю следующий, единственно возможный в моих условиях, радикальный шаг. Я, Гаркавенко Игорь Олегович, отказываюсь от гражданства государства Украина" [Игорь Гаркавенко: "Я остаюсь при своём – традиция и огонь" // http://rossia3.ru/ideolog/gar].
Дев'ять років позбавлення волі нічого не змінили – Гаркавенко не облишив захоплюватися тероризмом і досі мріє про "Единый русский мир", "Русскую революцию" та силове повалення "Системы". Читає лекції про самураїв – певно, уявляє себе одним із них. Ось тільки вийшов із лав НБП після того, як та стала опозиційною до Кремля, і вступив до Євразійського Союзу молоді – тієї самої російської імперіалістичної організації, що відповідальна за осквернення Говерли. Свої погляди він переконливо виклав у декларації: "Русским является тот, кто считает русский язык своим языком, русскую культуру – своей культурой, русскую историю – своей историей... Повторяю партийный лозунг, который в силу вышеупомянутой партийной тенденции для многих стал предрассудком прошлого: "Россия всё – остальное ничто!" [Игорь Гаркавенко: "Я остаюсь при своём – традиция и огонь" // http://rossia3.ru/ideolog/gar]. Значить, росіянин – це той, хто вважає своїми російську мову й російську культуру. Геть, як описане вище подружжя. Тому їхнє спілкування аж ніяк не виглядає протиприродним. Правда ж, цікаві приятелі в російськомовних навколосвободівських активістів? Не "нафталінові", це вже точно.
Чим ще займається Євразійський союз молоді в Україні, краще за все розповість близький друг Гаркавенка – колишній активіст тієї ж Націонал-большевицької партії Едуарда Лімонова, нині "політтехнолог", а заодно консультант Евразійського союзу молоді в Україні, генеральний директор Університету ефективного розвитку Олег Бахтіяров:
"Евразийский союз молодежи – это совершенно самостоятельная организация. Мы не находимся в субординационных отношениях с ними. Они находятся в одном идейном поле с нами. Свои действия они сами планируют. Они демонстрируют формы молодежного протеста. …То, что сейчас возникает у нас, получает название движения "Моя земля". Его можно назвать еще евразийским фронтом Украины. …Зайти можно так далеко, как это нужно. Однако Евразийский союз молодежи позиционирует себя как несистемную силу, как силу, которая принципиально направлена не на завоевание определенного места в системе, а на изменение системы. Она исходит из того, что Украина находится под евроатлантическим контролем. Об этом свидетельствуют идеи о вступлении в НАТО и интеграции в Евросоюз. …Политика – это когда вы выходите за рамки того, что оговорено, за рамки правил. С этого момента начинается радикализм. Вам не нравится, что повысили цены на ж\д билеты – вы перекрыли железную дорогу. Вам не нравится, что страна вступает в НАТО – собралась толпа и блокировала ВРУ. Это – очень радикальные действия. …Они могут достичь того, что граница, которую к нам вплотную приблизили, начнет отодвигаться... Эти протесты, несомненно, нужно поддерживать. Чтобы эта граница начала отодвигаться.
…Учитывая, что это, все-таки, молодежные группировки, я бы сказал, что по Украине речь идет о нескольких сотнях, может о тысяче человек. …У каждой городской организации есть свой координатор. Они очень мобильны. Когда происходит какая-то общенациональная акция, типа того, что проходила возле Кабмина и на Банковой, обычно приезжают группы ЕСМ из других городов. Какие-то оглядки на центральную (московскую) ставку есть, но по большому счету, это – самостоятельная организация. Если рухнет связь с Москвой – ничего не изменится. Будут те же действия, может быть, немного радикальные ...Власть, которую мы видим – это паразитарная власть. И все, что нужно сделать – стряхнуть с себя паразита и построить прямое народовластие" [Политтехнолог Бахтияров: Забрасывание помидорами – эстетическое действо// http://rossia3.ru/smi/bahtiyrovtomato]. На "защітніка Бєлаво дома" Бахтіярова, котрий приміряє на себе лаври Рона Хаббарда, вигадуючи "новую науку псіхонетіку", можна було б махнути рукою. Якби не це інтерв'ю – у нашій країні діє субсидована з-за кордону терористична мережа, котра об'єднує "русскомірскіх" екстремістів. І один із її представників розказує майданівцям про "націю" й "революцію", а його подільники в цей час обзивають "провокаторами" свідомих українців, які боряться проти російського засилля.
Лишиться заклопотана великою політикою ВО "Свобода" байдужою до україножерів у своєму оточенні чи знайде сили очиститися від них, залишається тільки гадати. Чи буде реакція Євромайдану на те, що "націоналізмові" нас навчають судимі за реальні злочини нацболи? І навпаки, скільки вдаваних патріотів виявиться їхніми палкими захисниками? Чи нарешті українська спільнота прокинеться від глибокого сну й знайде в собі сили для протидії відвертому, показово публічному шовінізмові зіркових "громадських активістів"? Відповіді на ці болючі питання поки що невідомі.
