А чи спитав хто селянина?

Були часи, коли заможне українське селянство на рівні з міщанами, військовими та інтелігенцією займало належне місце на політичній арені України і активно брало участь у соціально-економічному житті держави. Більше того – воно суттєво впливало на державній устрій. Варто згадати, що саме 29 квітня 1918 року в Києві Всеукраїнський з'їзд хліборобів привів до влади Павла Скоропадського, одностайно зробивши його Гетьманом України. Центральну Раду було розігнано німцями та одразу ж проголошено про утворення Української Держави. Отже завдяки людям, які причетні були до праці на землі, до сільського господарства, Україна постала, як повноцінна держава на чолі з мудрим та дієвим керманичем.

Ситуація кардинально змінилася з приходом радянської влади. Пласт селянства, який  становив на той час більшу частину населення України і на який так швидко та безапеляційно радянська влада  повісила  тавро "куркуль", почав втрачати свою значимість. За нетривалий період його було обкрадено, майже наполовину винищено репресіями і голодоморами, а з часом – повністю витіснено на узбіччя соціально-економічних процесів в  країні. Українське селянство опинилося в статусі раба на рідній землі. Його почали нещадно експлуатувати, використовувати задарма (точніше – за трудодні) його працю і продукт його праці, позбавили будь-яких прав. Позбавили права навіть на володіння паспортом, на вільне пересування та проживання, на прийняття рішень.

Так тривало майже весь період існування СРСР.

На жаль, особливих змін у житті українського селянина зі зміною влади та отриманням Україною Незалежності, не відбулося. Йому так і не повернули основне його багатство, основний сенс його існування, основний стимул до роботи – право володіти та вільно розпоряджатися головним своїм багатством – землею.

Він і надалі продовжує перебувати у стані раба на тій землі, в яку він вкладає всі  свої сили, все своє життя.

Натомість сучасні вітчизняні великі політики з урбанізованих міст беруться вкотре вирішувати долю села і вкотре не на його користь, не знаючи специфіку його буднів, не беручи до уваги побажання його мешканців. Зрештою, це так властиво сучасним політикам – приймати рішення з висоти лише власної дзвіниці.  Хто є сучасні політики? – діти асфальту; діти радянської номенклатури обласного (регіонального) походження. Так звані "міщани". Коли вони розуміли село? Не було такого.

Тим і відрізняється психологія корінних мешканців міст (у переважній своїй кількості) від мешканців сіл, -  своєю люмпенізацією (люмпен – особа, яка не має ніякої власності і яка живе тимчасовими заробітками)  – матеріальним і духовним зубожінням.

Не так давно, ці "міщани" подарували на блюдечку жидівським олігархам частину своїх надбань – заводи та фабрики,  –  віддавши за безцінь свої ваучери. Така вже їхня куца та дріб'язкова психологія. Тепер ці люди, які шляхом "с грязи в князи" наввипередки  пнуться до влади,  хочуть позбавити і селян основного капіталу – землі.

Одні з політиків, хочуть створити такі закони, які б дозволяли нещадно грабувати українське село, інші політики, хочуть заборонити продаж землі, таким чином, начебто, захистивши селянина. Можливо, останніми рухають і добрі наміри.

Але ніхто з них не запитав, - а що хоче сам селянин?

Селянин, як людина чесної і виснажливої праці, хоче одного, щоб на його труду не наживалися ледарі-дармоїди; щоб земля, повноправним господарем якої він поки що не є, але яка чекає на нього з діда-прадіда, не виснажувалася баригами-заробітчанами. Хоче мати право самому  розпоряджатися всім своїм майном. Включно з правом на продаж землі. Адже лише за таких умов – маючи право на повноцінне володіння  своєю землею,  він стане справжнім господарем. А це означає, що до нього повернеться усвідомлення своєї безпосередньої участі, свого значення та ваги у процесі зміцнення та укріплення власної держави. І він набуде статусу, яким ще зовсім недавно володіли його заможні пращури.

Ті земельні наділи, якими нині де-юре володіє селянин, а де-факто – нувориші-латифундисти, не становлять  для селянина жодної цінності. Як раніше в колгоспах – наче все навколо і твоє, і працюєш ти сумлінно та понад норми, але основні вершки з  твоєї праці дістаються  зовсім стороннім людям.

Так і сьогодні, - розмір виплати за використання,  так званого, паю протягом  сезону становить у середньому 4% від вартості землі. Це приблизно в рік селянин отримує від орендаря 420 грн. за кожен гектар паю. Вся решта прибутків дістається "новим господарям", які в результаті мають мільйонну наживу, особливо не витрачаючи сил  та не замислюючись про подальший стан тих земель.

Тобто десяток сімей, як правило представників не української нації, вже зараз майже на повних правах володіють нашою землею, виснажуючи її та нещадно отруюючи гербіцидами.

А що український селянин в цей час? Не маючи коштів на придбання засобів обробки землі, паливно-мастильних речовин та посівних матеріалів, лише з болем спостерігає, як землю його прадідів нищать іновірці.

Чи не це є більшою катастрофою, ніж ажіотаж, яким наганяють страх нинішні політики щодо факту продажу землі?

Цей страх політиків-патріотів перед тим, що селянин почне масово продавати землю є безпідставним. Не такий-то простакуватий наш селянин – "куркульська" жила сидить у його генах з прадавніх часів – навряд чи він буде розпродувати те, що становить сутність його існування, а ось берегти та раціонально використовувати свою землю він буде – бо це його власність, його багатство, яке перейде у спадок ще не одному наступному поколінню.

Можливо, хто б і наважився продати землю, то це самотні люди дуже похилого віку, які вже не мають сил та можливостей до роботи на великих наділах землі. Зараз основним прибутком такої вікової категорії людей на селі – є мізерна пенсія та ті мінімальні подачки, що сплачують  орендарів за використання паїв. А ось мали б ті старенькі селяни можливість продати землю – забезпечили б собі гідну старість. Думаю, за роки каторжної праці в колгоспі вони на те заслужили.

Тому, політикам треба виступати не проти продажу землі, а заступити до виконання своїх безпосередніх обов'язків, а саме  –  ухвалити такі закони, які б унеможливлювали посадові зловживання та будь-які інші афери на ринку купівлі-продажу землі сільськогосподарського призначення; які б уберегли це національне багатство – землю – від розкрадання та виснажливої експлуатації баригами – жорстокими до ведення сільськогосподарських справ людей; в тому числі – від понадмірної обробки  землі гербіцидами та іншими отруйними речовинами; які б забезпечили справедливий розподіл землі серед українського селянства; які б захистили працю селянина та зробили його повноправним господарем на своїй землі.

До речі, досить вагомі напрацювання з вищезазначених питань було здійснено ще при правлінні Гетьмана Павла Скоропадського. Це може бути великою допомогою для сучасних політиків у підготовці відповідних нормативно-правових актів.

Отже вигадувати велосипед нинішнім законодавцям не доведеться. Варто лише проявити національну свідомість, забути про особисті егоїзм і амбіції, та дослухатися до побажань селянина.