А почему не по-русски?

На днях шляхи мої перетнулись зі шляхами не корінних, проте жителів Москви.

- А можна по-русски? - каже хлопець. - коли намагаюсь зав'язати з ним діалог. - Я не понимаю, - пояснює.

Що ж... Аргентинець, чи бельгієць теж не зрозуміли б. А мені не принципово перейти на іноземну. Навіть якщо це російська. Це вони не знають моєї мови. Я ж їхньою володію. Це те саме, що й англійською, польською... Нічого особливого. Та ще й компанія вся, хоч і з українцями, проте російськомовними.

Отже... Порозмовляли. Прощаємось. Бажаю на автоматі "Щасливої дороги!". Ті кліпають очима.

- А! - метикую я - Счастливого пути!

- Ну да. Захар у нас вообще только по-украински розговаривает. И очень красиво, - пояснює їм ще один свіжий знайомий.

- Я поняла. Но... А почему не по-русски? - дивується московка, яка до того була осторонь дискурсу.

- Так ми ж не в Росії, - посміхаюсь незлостиво.

Йду. Але... то мене накрило. Тобто... для них ще постає питання: "Чого я в Україні розмовляю українською?". Не "чого російською шпарять українці?", а саме "чого українець в Україні не російською?". І молоді ж... Не совки, здається.

Плохо... Очень плохо...