Нечасто, проте все ж ходжу до театру. Там помітив, що кожного разу, опісля вистави, якою б вона поганою не була... люди не просто аплодують, а ще й підводяться з велюрових крісел на знак вдячности і захоплення.

Так. Я не театральний критик. Проте погане від хорошого трошки та відрізняю. І от чого вставати? Наскільки я знаю, то це раніше робили лиш тоді, коли постановка дійсно вражала. Коли актори щиро зіграли, коли вистава - шедевр. А зараз... після кожної  встають. Ще й "Браво!" хтось крикне. Добре...  Добре, що букети не метають на сцену.

Вставайте, будь ласка. Вставайте собі, якщо вам аж так сподобалось. Чи вставайте, бо десь чули, що треба вставати. Чи тому, що хтось поряд встав, а сидіти, коли всі встали… якось не по собі. Підводьтесь. Але жест цей для мене себе дискредитував. Не вірю!

Це, власне, я  до чого?

Ще одна "фішка" теперішня: постійно-принагідно волати "Слава Україні!!!!".

Мовляв, це апогей патріотизму - взяти і видати сю мантру в кінці якоїсь промови, чи проволати на мітингу... На концерті… Як тост… Ну хоч на футболі це красиво.

Але… Раніше... Ці слова несли сенс. І ви всі знаєте який. Навіть… Не так сенс, як сукупність асоціацій. Зізнаюсь щиро, що приємних мені.

Зараз же ці слова асоціюються в мене лиш зі "здоровими" хлопцями в формі бундесверу, з незрозумілою політичною партією, з мітингами недоопозиції, з якоюсь псевдопатетикою, популізмом… Нещирістю.

І так це по-українськи, так закохано. Піти на мітинг. Найчастіше – за гроші, а потім гордо називати себе "патріотом" і думати, що "місія виконана". Та нині сих  патріотів така сила-силенна, що ми би повинні були вже обігнати якщо не США, то Туреччину за рівнем росту ВВП.

Але ні.
Бо "сім'Я", бо влада, бо "така страна"…

Бо триндіти – не мішки носити. Ця країна – це ви. І… подивіться на себе. Можете кричати й далі! І "смерть ворогам!" і "Україна понад усе!"… Але… Я вам не вірю.

"Це початок!"  - напише якийсь мудрий коментатор під цим постом, - "З цього почнемо, а далі буде решта!".
Що ж… хочеться вірити.