Недоїдаю справжніх віршів настільки, що знаходжу спільне в них і в давно забутому, печеному бабусею, хлібі. Бо готують якісь безпардонні пронози зі сторінок збірки Костенко і недосолюють, недоварюють, переперчують і подають щось дріб'язкове на великому тарелі.

Востаннє їла кілька тижнів тому – коли доручили вельми філігранну роботу – редагування поетичної збірки Галини Крук "СПІВ/ІСНУВАННЯ". Була б невихованою – просила б добавки. А так – ділюся з вами, мої голодні приятелі!

Читайте самі, думайте самі і приходьте на презентації!

Львів - 26 березня, 18:00, "Є" (пр. Свободи, 7)

Івано-Франківськ - 29 березня, 18:00, "Є" (вул. Незалежності, 31 (4 поверх))

Київ - 8 квітня, 18:00, "Є" (вул. Лисенка, 3)

За змінами й доповненнями слідкуйте на сторінці ЛА "Піраміда" у Facebook та на сайті книгарні "Є"

"ФІЛЬТРУЙ БАЗАР, ПОЕЗІЄ..."

ось уже стільки років шукаєш слова,

яке пасувало б для цієї в тобі діри

для цих пустирів з котлованами,

порожніми до пори

для цих бур'янів,

що глушать недоглянуті голоси дітвори

для цих тіток,

що істерично викрикують комусь:

"ще мені тут поговори!"

для цього хлопчика з ДЦП,

що знуджено дивиться на усе це згори

а слово ніяк не знаходиться,

нема таких слів, нема таких рим

залізобетонні конструкції совка у підкірці –

не ножичком поверх кори.

бо що ти можеш їм протиставити –

проти їхніх ракових біломорів і прим,

проти їхніх жінок,

що пройшли пергідроль і шкрябанки,

рим і крим,

проти їхнього життєвого досвіду в цій дірі постaріти,

а точніше – народитись відразу старим

так що – фільтруй базар, поезіє, накладай грим

із чорної скриньки пам'яті

нічого уже не вийняти

нічого не переставити

в кімнатах дитинства захламлених

нічого не переправити

у жовтих свідоцтвах вим'ятих,

де найважливіше загинуло

на згинах, яких не розправити.

Та діри в тобі залатує забуте весільне ладкання

бере тебе попід руки виводить тебе у коло

танцюй собі роки в боки,

а час собі руки в брюки

і ні ти йому ніц не винна

ні він – нічого й нікому.

Такий неймовірний фокус обернена перспектива

чим далі воно, тим ближче

пекельна машинка пам'ять

вистукує ритм до танцю

і жоден сапер не встигне

збити її із толку, знешкоджено своєчасно.

Ще смикаєш чорний дротик,

а потім червоний дротик,

а потім у нашій пісні закінчуються кольори.

В складному моторі мозку

замкнулося і коротить

твоє нереальне "завтра",

твоє небувале "вчора".

Не кидай мене, Боже, посеред рядка,

як посеред ріки

на глибокому місці, на вод вируванні, на ямі,

хай святі твого вірша – твої архореї, твої хоріямби

хай виносять мене на сухе, на тверде, на таке,

у якому нікому ніякого діла до коми

і якою стопою я повінь долаю – нікому

і якою я римою день уриваю – нікому

і якою я мірою винна у всьому – нікому

бо не кожна ріка до середини нас дотіка

бо буває так часто, що права не тямить рука,

що написане лівою,

бо знаючи риму до "Риму"

між рядками шукаю непевну дорогу, незриму,

непосильну, як бабин колгоспний рядок буряка

буває, Господь сотворить когось

без запобіжного клапана

дасть йому шкіру таку тонку,

щоб на вилицях тріскала

заллє йому попід шкіру кров,

щоб на асфальт крапала

і пустить його найдовшою у світі доріжкою

мовляв – іди собі, людику,

недосконала конструкціє

нібито все при тобі: і нозі, і руці є

тільки немає в тобі

для щему ущелини

для сльози сльозоточини

для душі віддушини

і несе в собі чоловік, скільки може винести

по самі краї заливається оковитою

але як би душа у п'ятах його не билася,

а – не передбачено

ніякого

запасного виходу

і живе собі чоловік, аж ходова зноситься,

аж Господь на техогляді зглянеться –

і не пропустить.

І під тиском обставин бухає кров носом.

І лежить чоловік на шляху

І – ні пари з уст.

ПРЕКРАСНІ П'ЯТНАДЦЯТИЛІТНІ

не чекаючи, аж охолонуть їхні гарячі голови

їхні розбиті, як весняні асфальти, серця

їхні застуджені нирки в оголених попереках,

дай їм знати іще сьогодні,

доки вони не пішли по руках,

ці дівчатка

з надкушеним яблуком Джобса в кишенях

і очима порожніми впівлиця,

дай їм дрібку своєї любові,

крихту тепла,

дай їм знак,

що ти будеш із ними тут до самого кінця

Що ти будеш із ними робити –

вони вже бачили все:

як котяться голови,

як не згортається кров,

як перетворюється на оцет порошкове вино,

один із їхніх апостолів,

що проповідував на пустелі,

Серйозний Сем,

казав, що в Канах колись показували непогане кіно.

Nokia конектить піпл, кажуть.

Навіть тих, яких уже не єднає ніщо.

Дівчаток, які йдуть на дно –

і не знаходять дна,

Озброєних до зубів хлопчаків,

які ще не знають на смак ні вини, ні вина,

але якби їм зустрівся якийсь із твоїх іуд

то вони б таки вибрали, певно,

не самосад, а самосуд.

Господи,

якщо ти їх любиш іще, цих чад,

якщо вони потрібні тобі,

якщо –

то яви їм хоча б найменше зі своїх чуд.

ТАНДЕМ

там, де у неї надрив, у нього – мати.

Бог дає їм на виході з раю дримбу,

але не вчить грати,

бо для кожного трансу, – каже, –

є свій трансформатор.

Життя вкладає їй палець у рану,

щоб переконатись,

що все це не гра уяви:

так притягує гравітація,

так шарудить гравій.

Життя кладе йому палець до рота,

щоб переконати,

що він уже вміє кусатись.

А він, немов немовля, шукає губами за нею

там, де у неї зазубрини,

хапається п'ятірнею

там, де вона зривається,

він знову згадує матір.

Тандем, у якому їм жити і помирати