Серце

До сімнадцяти років мене намагалися переконати в тому, що в житті нікому не можна довіряти. Люди нечесні, чоловіки думають лише про одне, кохання минає, справжньої дружби не існує, як і справжніх родинних стосунків. Над усім панує жорсткий розрахунок, і людина сама по собі нікому не потрібна, хіба що вона може бути чимось "корисна".

До сімнадцяти років я у це все вірила, я всього боялася – відкриватися людям, показати свою симпатію, лишитися з кимось наодинці, усміхнутися чи подивитися в очі чоловікові, подружитися. До сімнадцяти років, поки я не зустріла свою нинішнього кума, Романа. Ромця був першим другом-хлопцем у моєму житті, він допоміг мені у скруті ще тоді, на першому курсі, коли я за інерцією боялася комусь довіряти й коли життя вирішило підсунути мені доказ того, що мама таки мала рацію: довіряти не можна нікому. Тоді ж я зустріла свою нинішню куму, Марійку, Ромчину дружину. Ми подружилися, їхнє кохання росло на моїх очах, я була дружкою на їхньому весіллі, проводжала їх у нове життя, а вчора – вчора познайомилася зі своєю похресницею Орисею. І, певно, лишень учора я по-справжньому зрозуміла, що люди, з якими ти не поєднаний кровним зв'язком, можуть стати тобі родиною. Хоч ви й розкидані так далеко одне від одного. У них коротке нежарке літо й -35 узимку, у нас довгі затяжні зими, довгождані весни, жарке літо й чудова осінь. Мені так радісно усвідомлювати, що час і відстань – це не так і страшно, якщо вдається зберегти тепло.

Тут, певне, слід написати, що до сьогодні я повністю змінилася, все переосмислила, навчилася довіряти людям, подружилася з десятками чоловіків, які думають і про інші речі, крім інтимних, повірила в кохання до гробу, справжню дружбу й родину, переконалася, що є у світі люди, які щось роблять абсолютно просто так. Що ж, у чомусь це справді так, хоча кожен пункт потребує уточнення. Скажімо, за цей час я переконалася, що хороша людина – не маршрутка: якщо ти її відпустиш, за десять хвилин не прийде наступна. Я й досі наївна. Мені важливо в цьому зізнатися. Мені важливо, щоб ви знали: я й досі вам довіряю. Можливо, не кожному з вас, але й не кожен із вас довіряє мені. Це правда і це нормально. Бувають і розчарування, до того ж, болісні, але й вони не змусять мене визнати, що всі люди однакові, усі нечесні та брехливі. (Інакше довелося б приміряти ці означення й на себе, правда?) У мене й справді є друзі-чоловіки. Щоправда, переважно це чоловіки моїх найближчих подруг. Найтяжче з коханням; воно примхливе, як фіалки, потребує уваги, догляду та неймовірних зусиль. Маркес мав рацію: це почуття рідко трапляється не в часи холери, підтримувати кохання й справді – найтяжча робота. Вам не почулося: кохання – це робота.

Мені пощастило зустріти в житті людей, які роблять щось просто так. Можливо, для задоволення своїх амбіцій, про які мені не конче знати. Можливо, з відчуття провини. Можливо, з інших причин, про які я й не здогадуюся. Наприклад, зробити комусь приємне. Зрештою, хіба це так важливо, навіщо людина робить хороші речі? Адже ми дихаємо й рухаємося теж із певних причин, і навіть наші серця качають кров із певних, відомих їм причин, про які ми не завжди замислюємося.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"