Заборона - рушій прогресу?

Якось я вичитав в одній цікавій книженції про те, як наші предки в часи совітського маразму мучилися із самвидавом, передруком, перепозиченням й перехапуванням один в одного літератури, якої катастрофічно не вистачало для їхніх вічноспраглих до якісного чтива голів. Аналогічна ситуація була із західною музикою, і з тим, який Крим і Рим довелося пройти радянським меломанам, аби отримати бажану платівку Бітлів, що так-сяк записувалася поверх пісеньок Едіти П'єхи й обмінювалася бартером на діяспорські ґазети та журнали.

Ото ж, після швидкого прочитання тієї цікавенної книги я дійшов безапеляційного висновку, що сучасне життя, на противагу кільком десятиліттям назад, – просто забавка. Хочеш теє - маєш те; хочеш сеє - маєш се. І це все, тільки уявіть, без лайливих черг, дефіциту й спекуляцій... Одних тільки книг, яких ще зовсім донедавна із піною на губах забраковувала комуняцька цензура, з легкістю вистачить, аби заткнути якусь потріскану дамбу на Закарпатті.

Та як би там не було, у мене поступово, мабуть, від частих роздумів про тодішнє життя-буття потенційних ворогів народу й прідатілєй Родіни (здається, так тоді обзивали молоду інтеліґенцію), дозріває думка, яка все ніяк не відчепиться. Вона звучить приблизно так: "Попри теперішню нібито демократичну вседозволеність, творчим, або, принаймні допитливим юнакам та юнкам чогось помітно бракує... І бракує не якоїсь промажорної дурні (а-ля iPad чи iTach), освіти чи свободи. А звичайнісінького, не награного, авантюрного, щирого потягу до забороненого. Так-так, саме до ЗАБОРОНЕНОГО. Того, що знаходиться під грифом Табу. Тієї закамуфльованої штукенції, яку хочеться аж до втрати свідомості і через яку може добряче влетіти (це я про високоморальне терки тру: література, музика, кінострічки, мистецтво..., а не про збочені порнофільми чи ще щось подібне). Такий собі вічний двигун прогресу, пальним до якого є заборона".

Що бач дивно (а може, й ні), - я починаю все більше переконуватися в тому, що нам, недосвідченому молодняку, навряд чи вдасться збагнути щось подібне. Те, що відчували наші однолітки в тодішньому УРСР. Бо теперішні заборони – зовсім не те, порушивши які, сміливець прирівнювався б до мученика, а всі страждання трактувалися во ім'я добра... Все вищесказане, звісно, ні в якому разі не бажання жити в тоталітарній країні з культом особи вождя й параноєю до всього світлого й перспективного. Просто, чи то вже така природа наша людська, чи біс його зна... Але чомусь саме тоді, коли щось знаходиться під замком, або чиїмось пильним контролем (приміром, ті ж книги, музичні твори і навіть релігія), воно автоматично стає бажаним й цікавим для нас Homo Sapiens.