Я не святкую День свободи

Відверто кажучи, не розумію багатьох людей, політичних та громадських активістів, які закликають відсвяткувати День свободи.

Для мене цей день, це перш за все гіркі спогади, які з'їдають мене зсередини. Так, я був на майдані. Не в Києві, оскільки мені тоді ще було 16, але в своїй рідній Коломиї, де ми з однокласниками прогулювали уроки, щоб піти на марші присвячені всенародній непокорі діючій на той момент владі. Пам'ятаю, скільки ж було надій та сподівань.

На свої 16, я був політично досить політично активним. Писав наукові роботи, присвячені політичній тематиці. Постійно слідкував за політичним життям, сперечався з друзями, родичами, навіть з директором школи :).

І ось прийшов момент найбільшого політичного піднесення нації. Гасла: "Бандити будуть сидіти в тюрмах", "Корупції не буде" - вони гріли мою юнацьку душу і вселяли надію в кращі прийдешні часи.

Та прийшли сурові будні нової влади Ющенка-Тимошенко. За цим слідували всілякі домовленості з оточенням Януковича, нарешті Ющенку таки вдалося реабілітувати, здавалось би, політичного трупа, Януковича. Потім вже наступна стадія - ПРіБЮТ.

А бандити не те що в тюрми не сіли, бандитів привели до влади, корупція процвітала. І я став зовсім політично неактивним. Політика мене страшно дратувала. Хотів як і багато молодих людей, виїхати за кордон.

Аж поки, одного дня, я зрозумів, що це безвідповідально, ось так думати, бути аполітичним. Тому я почав шукати достойну політичну силу, яка б мене влаштувала. Як відомо, цією силою стала "Свобода".

А повертаючись до Дня свободи. Для мене, це втрачені надії, сподівання. Марні юнацькі мрії. Зраджені ідеали помаранчевих вождів.

Я не буду святкувати цю дату! Я не лох!