На узбіччі дороги між столицею Грузії — Тбілісі й містом Горі з-за куща видніється спалена бойова машина піхоти. Її гармата повернута вбік і направлена в небо. Двері на задніх виходах, призначених для десантування піхотинців, зірвані. Крізь отвори видно випалене нутро, вкрите сірою золою. Уява миттєво малює кривавий бій, що закінчився смертю всіх, хто був у цій БМП. Вона не має ознак приналежності до котроїсь із армій. Оскільки у грузинів, як і в росіян, велика частина озброєння залишилася від колишнього Радянського Союзу, то можна припускати все що завгодно.

Тут були бої? — запитую у трьох цивільних грузинів, що з"явилися на дорозі метрів за сто від зіпсованої машини.

— Тут росіяни стояли, — пояснює один із них, — Вони вчора підпалили свою власну машину. Мабуть, зіпсувалася й вони не хотіли залишати її ворогові.

Напередодні російські військові заявили, що таки виводять війська і відкривають доступ до Горі. Низка машин із журналістами пристроїлася за вантажівкою з гуманітарною допомогою, що рухалася в напрямку міста. Минаємо блокпост біля села Ігоеті, де російські військові навіть документи особливо не перевіряють. Прямуємо до Горі з надією розібратися, що ж там насправді відбувалося. Адже чутки ходили найнеймовірніші. Казали про грабунки, мародерства, зґвалтування жінок російськими військовими, добровольчими козацькими загонами і якимись бандформуваннями. Але біля села Орджосані, що кілометрів за 20 від Горі, виростає інший блокпост — із кількома танками. Високий чоловік у камуфляжі, з-під якого видніється футболка, пропускає вантажівку з гуманітарною допомогою, а журналістам наказує їхати назад. На настійливі запитання пояснює, що до Горі повертається військова техніка. Тобто заява росіян, що вони залишають окуповане місто, виявилася неправдою. Повертаємося назад до столиці.

На блокпосту біля села Ігоеті цього разу вирішують перевірити багажники автомобілів.

Ти звідки? — запитую солдата в касці з азійською зовнішністю. Він стоїть спершись на ручний кулемет.

— Із Китаю, — усміхається він і додає з іронічним пафосом: — Прийшов захищати братній осетинський народ від загарбників.

А якщо серйозно — звідки?

— Із Калмикії.

Багато стріляв? Підстрелив когось?

Він відводить очі вбік:

— Не бачив. Ми переважно захищалися. Наших убили.

Інший представляється майором Славою, родом із Кірова. Дізнавшись, що журналісти з України, згадує свій минулорічний відпочинок у Судаку.

І як? Сподобалося в Криму?

— Нічого. Але ми сіли якось з дитиною на лавку, а там вискочив якийсь і почав кричати, що це його лавка.

А чого почав кричати?

— Бо і там росіян не люблять, — відповідає майор.

У Криму не люблять?

— Так, у Криму. А ще у вас там бандерівці є...

Росіян не люблять і в Криму

Командир роти 25-річний капітан відмовляється назвати своє прізвище, але погоджується показати, як харчуються його підлеглі. Солдати розкладають на столі харч і демонструють сухий пайок — пластиковий пакет із паперовою вкладкою, на якій написано: "9 мая. Этот день победы!". Як сувеніри дарують хлібці армійські, повидло яблучне, сірники у водонепроникних пакетах і паштет із часником. На кришці паштету намальовані моряк, танкіст і піхотинець. Вони усміхаються і простягають руки з відставленими догори великими пальцями. На кришці написано: "Поел — и порядок!".

До Грузії полк прийшов із Чечні.

А як ви ставитеся до ворога? Як грузини воювали? Добре чи погано? — запитую капітана.

— Грузини мені не вороги, — відповідає він стишеним голосом, — вони мені нічого поганого не зробили.

Ви ж стріляли в них.

— Ми виконували наказ.

Біля вартових на блокпосту з"являються троє місцевих. Вони про щось перемовлялися з солдатами. 35-річний Звіад Хачирашвілі розповідає, що вони живуть у селі Ігуеті. Він працював на місцевому бетонному заводі, який росіяни розбомбили. Думає, як виживатиме.

А чого сюди прийшли? Тут же ваші вороги, загарбники.

Звіад підходить до майора Слави, обіймає його й каже, що це — прості люди, вони йому друзі, а ворогують начальники, генерали, президенти. Майор Слава охоче обіймається з грузинським селянином.

Коли сідаємо до машини, Звіад підходить зі своїм приятелем 26-річним Шотою Папіашвілі й запрошують пообідати. Ми дякуємо, але мусимо поспішати, бо треба завидна встигнути до залізничного мосту, що зв"язував дві частини Грузії і який напередодні підірвали росіяни. Вони виконували наказ.

×