Син давно просить собаку. Я опираюся. Псова тема виникає перед якимось святом. І забувається по його закінченню. А напередодні 8 Березня вона відпала, мабуть, надовго.
Вечір 7-го. У передчутті кайфу підбираюся до миски із креветками і пива. Дзвонить сусідка. Наші сини гуляють разом.
— Твій Ваня собаки злякався, упав, розсік підборіддя. Я рану промила. Доведеться зашивати.
Викликати таксі в переддень свята — дохлий номер. Забираю перелякану дитину: підборіддя кровоточить, у руці шматок стерильного бинта. Доходимо до траси. Ловлю якусь іномарку.
— Скільки платите? — перше питання водія.
Кажу, що не торгуватимуся. Дуже треба в лікарню. Вона за дві тролейбусні зупинки від нашого дому. "Грач" вимагає двадцятку. Мені все одно. Кров капає на куртку сина...
У травмпункті черга. Перед нами "швидка" привезла дев"ятирічну дівчинку. Її збив п"яний водій. Син у шоці. Заспокоюю, як можу. Він лікарів боїться. Зуби і то під загальним наркозом доводиться лікувати. Намагаюся сказати про це черговому лікареві.
У нас наркозу немає
— А в нас наркозу немає, — заспокоює він.
Нарешті син з"являється із пластирем на підборідді. Від страху навіть не плаче. Тільки скиглить крізь зуби:
— Там тітка боягузом мене обізвала. А та дівчинка так плакала! Їй, мабуть, ще болючіше було. Мамо, ну, хто придумав цей біль і кров?
Я не знаю, що відповісти. Сказати, що так життя влаштоване? Таке пояснення семирічного хлопця навряд чи задовольнить.
Назад їдемо на маршрутці. Син засинає з високо піднятою головою — щоб не зачепити поранене підборіддя. "Я більше не хочу собаку", — бурмоче він уві сні. Але тепер ми Вані обов"язково купимо щеня. Щоб зрозумів: життя влаштоване все-таки по-доброму. А собаки безвинніші за п"яних водіїв.
1 
1
Коментарі