У селі Вербівка Рожнятівського району Івано-Франківської області понад 70 років не буває злив. Щойно над селом збираються чорні хмари, паламар дзвонить у дзвін і стихія минає.
— Я вже сьомий рік у селі священиком, жодного разу грози не бачив, — розповідає 37-річний Іван Носик. — Хмари збираються не раз. Деколи такі аж чорні, блискає, гримить, вітер зривається. Тоді люди одразу біжать за паламарем. Він як задзвонить — усе минає, може, хіба що трохи дощем покропити.
Дзвін у селі Вербівка купила мати загиблого місцевого заробітчанина. Чоловіка присипало землею на копальнях у Канаді. По смерті жінці виплатили компенсацію. Вона не могла привезти тіло сина з-за кордону, тому купила церкві дзвін.
Перш ніж поставити на дзвіниці, його охрестили за особливим обрядом. Дали ім"я Степан.
— Хрестили, як дитину, — говорить 85-річна Анна Несп"як. — Є лише дві умови: дзвонити має тільки чоловік і під час того обов"язково мовити молитву.
Коли вмонтовують дзвони, нарікають від чого вони мають боронити. Є дзвони-громовідвідники, охоронці від пожежі, від повені. "Степан" захищає від грози. Коли літньої спеки гримить і блискає, до Вербівки прибігають ховатися із сусідніх сіл.
Із 1934 року, відколи дзвін у селі, в нього дзвонили п"ятеро паламарів. 15 років дзвонарем був Іван Гриців, 79 років.
— Дзвонити також треба вміти — не кожен зможе. Похорон чи весілля — все має свою мелодію, — розказує чоловік. — Від грози є своя тактика. Коли вже дуже хмари найдуть на село, лізу на дзвіницю, молю "Вірую" і так п"ятнадцять хвилин. Сусідні села кажуть, що не раз у них така гроза пройшла — град шуфлями горнути можна було! Ми ж від них в кілометрі розміщені, а то й ні, нас тільки покропить... Дійсно чудо.
Менше року на дзвіниці працює новий паламар. Місцеві нарікають, що любить випити і перед грозою забуває подзвонити.
2 
1
Коментарі