Біля управління праці й соціального захисту на столичній вул. Янтарній о 7.40 збирається черга. Переселенці з Донецької та Луганської областей приходять поновити реєстрацію, переоформити пенсії та соцдопомогу, оформити виплати на дитину.
— Встал в 6.30, чтобы раньше очередь занять. А впереди уже 14 человек. Мне отсюда еще час до работы добираться. Пустите первым, — просить вусань у черзі біля кабінету №7.
— Тут всем на роботу нужно, — відповідає 42-річна Світлана Миколаївна з Донецька. Там працювала вчителем української мови. У столиці півроку не може знайти роботи. — Дітей не маю. З чоловіком розвелися вісім років тому. Приїхала в Київ з племінницею. Вона поселилися у родичів чоловіка. Я винайняла кімнату за 1,5 тисячі. Сестра Катя теж вчителькою працює. Має 23 роки стажу. Просила її кидати Донецьк і їхати з нами. А вона каже, що учнів не залишить. Розповідає, що вчителям недавно дали по півзарплати за лютий і березень. За січень зарплати не буде, бо півмісяця були вихідні. Квітневу заморозили. За травень обіцяють дати в липні знову половину. Хвалилася, що їм платять у доларах. В магазинах приймають долари, рублі та гривні. У Каті випускний клас. З 26 учнів залишилися 14. Четверо здавали ЗНО, поїдуть учитися в Україну. Двоє з батьками переїжджають до Росії. А решта по донецьких училищах розійдуться. Одного хлопця до екзаменів забрали в армію. Прийшов його батько і сказав: сину зараз треба автомат, а не атестат. Тепер обидва воюють за ДНР. У Києві роботу не можу знайти. Чотири рази сюди приїжджала, щоб оформити допомогу. Перші гроші прийшли в лютому за два місяці після реєстрації. Дали 230 гривень. Живу на ті кошти, що відкладала на ремонт.
— Ви перепустку оформляли? — запитує її сива жінка.
— Не оформляла і не буду. Мені нічого там робити.
— Мій чоловік ще в березні здав документи. Обіцяли електронну, а дали бумажну перепустку наприкінці травня. Я не оформляла, бо вертатися не збираюся. В мене там мати з братом залишилися. В Україну не хочуть, мою сім'ю обзивають правосєками. Внучці постійно сниться, що не може до підвалу добігти, а снаряди розриваються. На майданчику боїться іграшку підняти. Ми ще з Донецька її привчили, що на вулиці все заміноване. Коли десь петарди чи салюти пускають, вона під ліжко ховається.
— А роботу знайшли? — цікавиться Світлана Миколаївна.
— Їжджу на інший кінець Києва. Викладаю німецьку в одному ліцеї. А чоловік півроку без роботи. Зимою пішов працювати сантехніком. Обіцяли платити 5 тисяч, а коли в паспорті побачили донецьку приписку, показали на двері. Зараз зеку легше знайти роботу, ніж переселенцю.
32-річний Юрій стоїть у черзі на вулиці. Ховається у затінок під вишню, запалює цигарку.
— В Донецке остались мама и папа. Вчера отец ходил на митинг. Постоял полчаса и пошел домой. Должно было прийти несколько тысяч, а собралось пару сотен. Между людьми начали распространять панику, что сейчас всех расстреляют, — говорить Юрій. — Дружина каже, що я не везучий. Торік переїхали з Донецька у Васильків. А тепер і звідти мусили тікати. Теща у нас ендокринолог. Подзвонила, тільки-но стало відомо, що горить нафтобаза. Сказала: тікайте, бо за рік-два багатьом поставлять діагноз рак. Переїхали у село Тарасівка. Наша хата в Донецьку ще стоїть, хоч вікон немає і вхідні двері розтрощені. Мародери забрали плазму, ноутбук і пилосос. Холодильник винесли з кухні на коридор. Але чи хтось налякав, чи не було чим вивезти. Покинули. Сусіди виїхали у Якутію. Їх поселили в аварійному гуртожитку, що чотири роки не опалюють. За власні гроші переїхали у Московську область. Допомоги чекати нема від кого. На роботу не беруть без документів. Сусідка, яка 10 років працювала в нотаріальній конторі, пішла посудомийкою. На Пасху востаннє був удома. Товаришеві бойовики на блокпосту порвали паспорт. Ми з дружиною український паспорт ховали в трусах. Терористам показували права і ксерокопію.
О 8.55 до дверей кабінету №8 біжить луганянка 29-річна Юлія Бережна у тигрових шортах і білих літніх чоботах. Крізь приталену туніку помітно чималий живіт.
— Всегда прихожу последняя, а захожу первая. Пусть попробуют не пропустить. Моим пузом можно любую дверь открыть. Рожать буду в конце июня. Три года с мужем хотели детей, но забеременеть не могла. В сентябре переехали в Киев, а в октябре тест показал две полоски. С роддомом не определилась. Куда "скорая" завезет, там и рожу. В ДНР неохотно рожают. Там ведь денег на ребенка не дают, — каже переселенка.
О 9.00 люди ломляться у кабінет поза чергою. У кабінет пробиваються по четверо-п'ятеро відвідувачів. В коридорі переселенці сваряться. Вусань, який запізнювався на роботу, рве список, свариться. Люди стають у живу чергу.
2 
1
Коментарі