У благодійному центрі "Стефанія" у пров. Лобачевського, 8а безхатьки слухають лекцію на тему релігії. Дехто спить сидячи. У залі прохолодно. Вікна відчинені навстіж. Від людей пахне засобами для дезінфекції. На лекцію пускають лише тих, хто пройшов цю процедуру і переодягнувся в чисте.
40-річного Сергія охорона при вході направляє у домедичний кабінет. Там його кучеряве волосся пінцетом перебирає лікар, перевіряє, чи немає вошей. Просить показати шкіру на руках і животі. Видає талончики на дезінфекцію одягу й відправляє у душову.
— Я вже більше року ходжу сюди обідати, бо не маю де жити. Тут миюся, віддаю одяг в стірку, — розказує Сергій. У нього загіпсована рука, праве око запливло, під лівим — синець. — Тут можна попросити рани перев'язати. Тиждень тому мене викинули з електрички, бо п'яний був. Уже п'ятий день як зав'язав. Через п'янку розпалася сім'я. Я був токарем-фрезерувальником вищого розряду, поїхав у Болгарію на заробітки, там у поганій компанії став пити. Без документів лишився. Жінка із сином 11-річним Микитою та дочкою 4-річною Лізою пішла жити до своєї мами в однокімнатну квартиру. Я до них навідуюся, подарунки приношу, але жити там нема де. Ночую на вулиці, а коли холодно — на вокзалі.
Після душу Сергієві видають чистий одяг навзамін його речей. Із сусідньої душової кабінки виходять жінки. Ідуть на другий поверх по одяг з гуманітарної допомоги.
57-річна Олександра Василівна охайно зачесана, з підфарбованими очима і губами. Прізвище називати соромиться. Ночує на вокзалі.
— Я з 2003 року лишилася без житла по вині дітей, — тре руки. На середніх та підмізинних пальцях має срібні каблучки. — Нас виселяли з двокімнатної квартири, бо не платили, і ми рішили її продати. Син забрав свою частину і купив машину. Ще й недовольний був, що мало дісталося. Жити пішов у прийми до жінки. А дочку я просила разом зі мною купити однокомнатку. Вона не схотіла. Розтринькала гроші. За свою частину я не змогла купити навіть маленької "гостінки". Дочка заміж вийшла і в зятя живе. Мене до себе брати не хоче. Синові я теж не треба.
У їдальні волонтери з різних церков розставляють на столах пластикові тарілки з гарячим супом, кашею, сосисками та буряковим салатом. У склянки розливають чай.
— Щодня ми годуємо по 800 людей, — говорить директор закладу 45-річна Вікторія Профорчук. — Варимо по 100 літрів борщу чи супу, 150 літрів каші. Цього вистачає на сніданок, обід і вечерю. У неділю та на свята даємо солодощі. Є кімната для дітей, де мами можуть погодувати малечу. Шкода дивитися на немовлят, у яких іще зубки не прорізалися, а вони десенками сосиски жують.
О 14.00 людей пускають до їдальні. Вони заходять, хапають тарілки. Швидко їдять, не розмовляючи й не підводячи очей на інших. За 10 хв. перші відвідувачі виходять.
— Я вчилася в київському будинку-інтернаті, — гладить округлий живіт 22-річна Анастасія Шевчук. — Коли випустилася, забеременіла і не могла поступити в училище. Зараз моїй дочці Лізі 3,5 року. Вона в больніці, часто боліє. На роботу не ходжу, бо беременна. З гражданським чоловіком живу на вулиці. Не знаю, коли на квартіру заробимо. Знімати тоже не можу, дорого.
73-річний Михайло Конопадський виходить із їдальні, спираючись на палицю. Рукавом утирає губи. Руки трусяться.
— Я сюда обідати ходжу, бо маю 780 гривень пенсії, на яку прожити не можу, — говорить Михайло Ілліч. — Я не бездомний, маю трикімнатну квартиру в Києві. У мене син — адмірал військово-морських сил України. Він мені не розрішає сюди ходити. Внуки хтять помагати. А я кажу, що доки можу, хочу самостоятєльним бути.
"Стефанію" 1998-го року відкрив Леонід Черновецький на базі їдальні заводу гумових виробів "Вулкан". Пенсіонери та малозабезпечені люди можуть звернутися по допомогу до благодійного фонду "Соціальне партнерство" за тел. 0(44) 591 54 41.
4 
35413
Коментарі