"Беруть не щось цінне, а крадуть картоплю й різну городину. Навіть до анекдотів доходить. На одну яму з картоплею вночі прийшли три партії злодіїв. Вони розподілились. Та потім усі попалися", — пише у щоденнику завідувач відділу пропаганди Ленінського районного партійного комітету Києва Дмитро Заволока у квітні 1932 року.
Під час Голодомору 1932–1933 років влада у людей відбирає продовольство.
"Позавчера на Опаковом яру ограбили 13 человек, идущих со станции Чугуев. Вышло трое вымазанных в грязь. Напали с ножами и потребовали сложить все, что несли с собой. Люди ходили за хлебом для голодных детей", — пише вчителька 37-річна Олександра Радченко, яка жила при лісництві у Чугуївському районі на Харківщині.
Пізніше в неї вкрали два вулики та відро картоплі з підвалу, а в місцевій артілі "Свобода" вбили сторожа на пасіці.
Із сіл люди намагаються втекти до міст або на промислові об'єкти. Там дають продовольчі пайки. Серед таких був 43-річний Нестор Білоус із села Леб'яже — нині Чугуївського району Харківщини. У січні 1933-го він влаштувався на Харківський м'ясокомбінат.
"Получаю по 73 рубля 92 копейки на месяц. Обед стоит 80 коп. — из двух блюд, ужин 40 коп. — из одного блюда, — нотує він у щоденнику. — А в деревне совсем жить нельзя — хлеба нету. Люди пухнуть с голоду. Ходют как тени голодные. На базаре купить хлеба стоит буханка 25 рублей".
Та не для всіх місто стає порятунком. Завідувач педпрактики студентів Всеукраїнського інституту народної освіти 38-річний Юрій Самброс пише: "Я кілька днів проходив повз групу опухлих жінок, що лежали на землі під парканом. Не могли встати. Одна з них скоро вмерла. Разом із трупом кудись вивезено було й інших напівживих".
На кволих нападають і вбивають. Олександра Радченко пише: "В Харькове творится ужас голода. Воруют детей и продают колбасу из человеческого мяса. Воруют и берут выкуп: писали даже в газетах, что принимают меры. Но дети все гибнут".
"Святвечер — наверное не было и не будет таких вечеров, — записує Нестор Білоус 6 січня 1932 року. — В этот вечер люди раньше веселились, ожидая праздника, а сичас у многих нету хлеба. Детей из вечерей нету и по улице не было. Мы ели борщ постный та кашу из буряковой юшкой и немного в ней груш".
"В этот праздник раньшие годы приготовляли селяне хорошие обеды, холодное, жаркое, белые пироги из рисом и начинкой, пиво, водка, — наступного дня додає. — Словом, было из чиво готовить, потому что больше половины села резали свиней к празднику. А в этом году во всех даже и борщ был постный, за исключением тех у ково конина была, то ели мясо хотя конское. А у меня тоже был борщ постный".
Селян особливо пильно змушують виходити на роботу на релігійні свята: "Пасха. Я был на работе в артели. На селе людей и не видать, раньше было веселились люди, качели, гармони, игры всевозможные, а сегодня везде уныние и голод, — нотує Нестор Білоус 16 квітня 1933-го. — Розговлялись постным борщом, немного жареной картошки и молочная каша — дала молока кума Манька. Пылып забрал в яру мясо дохлой лошади, перелитое карболкой (кислота використовувалась для дезінфекції. — ГПУ), и понес домой".
Люди рятуються, обмінюючи на продукти речі домашнього вжитку.
"В воскресенье пришла с полными отчаяния и мольбы глазами жена священника Помазиновского, — описує Радченко. — Она принесла плюшевую скатерть. Просила за нее 2 пуда бураков. Я дала, чего могла еще к бурякам. Хотела не брать скатерти, но она говорит, что ее никто не хочет брать. Ничего не дают — она не нужна никому. У них дома 7 человек".
Іншим разом вона записала: "Чуждан приходил просить работы. Пока Вася писал записку о принятии — он стащил буряк. Теперь он в больнице умирает от голода. Там же двое детей, еще двое — дома питаются бурьяном. Один старший и мать ходят в лесничество. Я передала обо всем Васе, он велел дать им буряка". За кілька тижнів продовжила про цю сім'ю: "Питаются бурьяном. Бурака уже нет у них. Муж умер от голода. Позднее умерли трое детей и мать, остался один мальчик".
"Люди едят из подсолнуха сердцевину сушут и толкуть и потом мешают из бураками и с половой пекут коржи", — пише Нестор Білоус.
За відсутності овочів і зерна селяни вишуковують і їдять різноманітні сурогати.
"Колгоспники зовсім сидять без хліба і навіть без картоплі, — записує Дмитро Заволока. — В селах на Київщині люди тримаються на кормах для худоби. Крадуть харчі свиней — комбікорм. Печуть з них лепьожки і їдять. В частині колгоспів проїдають посівні фонди".
Голод стирав усі усталені табу — почали їсти собак і котів. Олександра Радченко оповідає: "Вчера пришел Леонтий Ткачев с больной ногой и он распух от голода. Умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожаловалась ему, что вот кормлю охотничью собаку. Когда-то дорогую, а теперь она никому не нужна — нечем кормить. Он попросил ее у меня, они съедят ее. Собаку все равно надо убить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак". Пізніше пише: "Кое как достали собаку, правда паршивенькую. Теперь ведь пройдешь село любое и если увидишь собаку — так это диво. Прошлый год их ели или же они сами дохли от голода. Сейчас больше первое".
Знесилені селяни не можуть належним чином похоронити рідних. Померлих зазвичай збирають збирачі трупів. Вантажать на підводи й закопують у загальних ямах.
"А люди знай мрут, так что в одну яму кладут душ по шесть потому что некому могилы копать, — пише Нестор Білоус 30 квітня 1933 року. — Сельсоветом назначена санитарная комисия для уборки трупов и похорон их. Хоронить тех людей некому. Сельсовет выгоняет людей и роют большую яму и тогда зарывают. Много людей взрослых и детей как посмотришь так это живые мертвецы".
Руйнувалася усталена віками суспільна мораль.
"Интересно, что сейчас нет следа этики. Отобран у людей Бог и страх перед загробной жизнью, — зауважує у нотатках літературний редактор "Укрдержнацменвидаву" Дорота Федербуш. — Богом является социализм и коммунизм. Однако социализм принес голод. Молодежь изголодалась и говорит: дайте нам есть, мы хотим наесться досыта. Что Вы нам говорите о строительстве социализма, о будущем — когда мы сейчас голодаем".
Микола Хвильовий застрелився після мандрівки голодними селами
"Усе це гнітило психіку, хотілося забутися, уникнути дійсності, — пише про Голодомор у своєму щоденнику завідувач педпрактики студентів Всеукраїнського інституту народної освіти Юрій Самброс, 38 років. — Серед інтелігентів, слабких духом, буття нерідко втрачало цінність і принаду, збільшилась кількість самогубств. Смерть буває не лише фізична, а й моральна або політична. Й приклади останньої я й бачив не раз на багатьох знайомих і товаришах того часу".
— Голод — явище свідомо організоване, — каже друзям письменник 39-річний Микола Хвильовий. Він мандрував селами Харківщини навесні 1933-го. — Це хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Колізія тільки починається. Ця сталінська п'ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось, напевне, знайдеться відважний — перший крикне: "Годі! Завісу!"
Він був ідейним комуністом, але потім став автором гасла "Геть від Москви!" 13 травня 1933-го застрелився у своїй харківській квартирі.
5 
35413
Коментарі