У село Легедзине Тальнівського району на Черкащині на щорічний етнічний фестиваль "Трипільська толока" приїхали 200 людей.
Біля відбудованої двоповерхової трипільської оселі шестеро чоловіків лопатами кидають жовту глину на панцирну сітку, щоб просіяти. 49-річний Дмитро Шадлун із Білої Церкви поливає її водою із трактора. Зверху притрушують половою. Поруч люди білою глиною малюють собі на тілі трипільські візерунки.
Заповідник "Трипільська культура" площею 2 тис. га розкиданий по трьох районах Черкащини: Тальнівському, Уманському та Звенигородському. Ці поселення називають "гігантами" — найбільшими у світі періоду мідно-кам'яного віку.
Директор музею 46-річний Владислав Чабанюк запрошує гостей на толоку.
— Толокою називається праця гуртом, коли виконують великий обсяг роботи. Трипільці тільки так зводили свої житла. Сходилося все село і будували кожній родині хату. На першому поверсі тримали худобу, а на другому жили. Сьогодні ми виліпимо піч, священне місце — вівтар та місце для зберігання зерна — подіум, — розповідає. Гукає людям: — Друзі, глину треба замішувати, як тісто, підбиваючи ногами. Не робіть її пластом.
Учасники толоки ходять по глині колом. Дехто вбраний у вишиванку. Співають українських пісень. Молодь вигукує: "Слава Україні! Героям слава! Україна понад усе!".
За 2 год. глину п'ять разів посипають половою та змочують водою. Коли вона стає густою та однорідною, з неї ліплять руками кулі завбільшки як дині. 20 людей стають ланцюжком і передають вальки одне одному. Біля драбини київський казкар 48-річний Сашко Лірник, справжнє ім'я Олександр Власюк, ловить їх та кидає людям нагору.
— Я щороку відвідую толоку із сім'єю. Тут я вдома, адже родом з Умані, — говорить.
На другому поверсі хати кілька людей виліплюють піч, подіум та вівтар. Коли все підсохне, розмалюють білою глиною. Потім розставлять колекцію трипільських знахідок, яка досі зберігається у музеї поряд.
— Я не розумію цього феномену: трипільці у хатах жили по 50 років, а потім спалювали поселення й переходили будуватися на інше місце. Нащо? — каже жінка, що зводить піч.
— Зате так ми знаємо, якими були ті хати. Від вогню глина закам'яніла, тому ми її находимо під час розкопок. А від дерева, глини і соломи не лишилося б і сліду, — пояснює їй інша.
Киянку 21-річну Марію Поливач кладуть на землю та обліплюють глиною. Казкар Лірник стає біля неї навколішки.
— Ви не доробили важливої деталі, — зауважує і ліпить піхву.
Через півгодини дівчина виборсується. Іде митися до ставка, що за 1 км від музею.
Під деревами сидять вінничанка Настя Кулік, 17 років, та її одноліток Роман Чоп із Білої Церкви. Хлопець посів друге місце в області за наукову роботу "Трипільська спадщина":
— Я доводив ментальну спорідненість трипільського та українського етносу. Ми успадкували орнаменти на вишиванках та писанках, мову.
На обід частують борщем, тушкованою картоплею, огірками з кропом та часником і компотом. Кожної страви привезли по 50 л. Готували місцеві куховарки. На харчування витратили майже 2 тис. грн. На будматеріали та воду — ще 2,5 тис. грн.
2008-го держава перестала фінансувати заповідник. Тоді директор Владислав Чабанюк уперше організував толоку. Відгукнулися 90 осіб. Замісили 30 т глини і валькували дерев'яний каркас і підлогу. Відтоді роблять це щороку.
2 
1
Коментарі
3