14 березня близько десятої ранку біля Соборної пл. у Черкасах півсотні одягнених у камуфляж чоловіків беруться за руки. Півколом оточують вхід до міської ради. Це колишні воїни-афганці, які з'їхалися з багатьох областей України. Вони вимагають зустрічі з міським головою 44-річним Сергієм Одаричем.
23 лютого Сергій Олегович сказав, що не вважає учасників збройних конфліктів за межами колишнього СРСР захисниками вітчизни.
— Ми захищатимемо самого Одарича, щоб йому ніхто часом не набив морду, — каже афганець Микола Пінчук. — Як не вийде до нас, будемо витягувати з кабінету. Він образив не нас, а тих мертвих, які вже в землі.
Рівно о 10.00 делегація піднімається до кабінету міського голови.
— Якщо ви мужчина, виходьте до людей, — переконують мера. — Ми гарантуємо вам безпеку й дамо слово для виступу.
Одарич одягається і йде.
Промовці намагаються якнайдужче дошкулити міському голові.
— Цей чин, який служив у стройбаті, образив увесь український народ і всю світову громадськість.
Більшість кажуть Одаричу "ти". Він слухає мовчки, ніяк не реагує. Насамкінець просить слова. Його засвистують, кричать "ганьба". Щойно мер починає говорити, організатори вимикають мікрофон. Одарич повертається і йде до приміщення. Заходить до актової зали й сідає. Афганці кидаються за ним.
— Устань, падло! — кричить чоловік у камуфляжі.
— Ви обіцяли мені надати слово й не дотримали обіцянки, — говорить Одарич.
— Повзи до пам'ятника на колінах, тоді ми тобі дамо слово!
За півгодини суперечок афганці все ж вирішують дати виступити міському голові.
— Моя вітчизна — Україна. Я ніколи не святкуватиму день народження армії, яка напала і знищила незалежну Україну.
Афганці тупотять ногами і свистять.
— До пам'ятника, до пам'ятника! — волають.
Одарич іде до пам'ятника загиблим афганцям на пл. Слави.
— Прошу вибачення перед тими людьми, яких образив і які вважають своєю вітчизною Україну.
Одарич прямує до міськради.
— 23 лютого — не моє свято. Я шануватиму героїв Крут, героїв УНР і героїв Холодного Яру. Мені не довелося захищати зі зброєю в руках Україну, тому я не вважаю себе захисником вітчизни. Не вважаю, що мають право так називатися солдати, які придушували свободу 1956 року в Угорщині чи 1968-го в Чехословаччині. Переконаний, що насправді щодня мають просити вибачення на колінах комуністи, які послали на смерть тисячі людей. Адже рішення про ввід військ приймали не державні органи, а Політбюро ЦК КПРС.
Коментарі