Місто контрастів — це про Донецьк. Контрасти супроводжують вас із самого вокзалу, де вже півроку триває реконструкція. На перший погляд, безрезультатно. Мегаполіс готується до Євро, і за 200 днів до чемпіонату місто перебуває у стані стихійного лиха. Фасади привокзальних будинків обшили вагонкою — адже саме так українські чиновники уявляють євроремонт. Дарма, що вагонка є лише з лицьової сторони, зате людям приємно.
Вражають новенькі тролейбуси і трамваї. Проїзд у них - всього одна гривня. Студентський — 50 копійок. Тому всі юнаки та дівчата (навчаються вони в університеті, чи вже пішли на завод) представляються студентами. Все одно кондуктор ніколи не просить це довести.
- Бачив, як наші вчора зіграли? - заводить розмову молодик, шукаючи в кишені 50 копійок.
- Знаю, 3:3. Слабаки! - констатує інший.
Про футбол у Донецьку прийнято говорити із захопленням. Матч "Шахтаря" чи збірної заслуговує як мінімум півгодинного обговорення. І не дивуйтесь, якщо на прохання показати якусь цікаву пам'ятку, місцеві першим же ділом порадять вам сходити на "Донбас-Арену". Де подивитись матч, також проблеми не складе — плазмові панелі стоять тут навіть у найбільш зачуханих генделиках. Це й не дивно: адміністрація дбає, щоб головна подія місцевого життя не пройшла повз відвідувачів.
Неможливо не помітити кілометри зовнішньої реклами. Безглуздо нав'язливої, із поганим дизайном. Спершу здається, що донеччани тільки тим і займаються, що скуповують різний непотріб, щедро розрекламований з білбордів. Але потім стає зрозуміло — рекламні щити покликані закривати металеві паркани, якими обгороджено кожну "безхозну" лісосмугу. Донецьк будується.
Іноді складається враження, що від індустрії споживання тут просто нікуди сховатись. Неонові реклами і вивіски наче переслідують тебе. В Донецьку капітал пролазить у кожну шпарину.
Якщо на кілька кілометрів від'їхати від центру міста, там майже немає багатоповерхівок — суцільний приватний сектор. Неасфальтовані дороги, поодинокі ліхтарі, з яких світло дають лише кілька на весь квартал. У робітничих районах, що розростались навколо шахт, домінує звичайний сільський пейзаж. Тут геть не відчувається мегаполіс. І, вочевидь, багатоквартирне будівництво сюди вже не дістанеться ніколи.
- Куди, питаєте, пройти? На вулицю Гурова? - перепитує дядько середнього віку, одразу переходячи на українську. - Тут недалеко. А давайте я вас проведу. Ви так не по-місцевому говорите. Звідки приїхали? Київ? Мабуть, у вас там всі українською говорять. Я погано мову знаю. Зате мій син всі замки під Львовом об'їхав, добре говорить. А що ви думали? В Донецьку такі ж люди живуть. То все преса зробила із нас звірів якихось. Ми так само Януковича не любимо. Просто нікого більше вибирати. А от і Гурова. Столиці привіт!
Що іще дивує? Маса церков та капличок. Абсолютна більшість — свіжозбудовані. На відміну від Львова біля них рідко хрестяться перехожі.
І на останок. Навіть у п'ятницю на вулицях Донецька вкрай мало п'яних. Дивовижно, але Артема — центральну вулицю міста — не порівняєш із Хрещатиком. Тут почуваєшся безпечніше, ніж в центрі Києва. Можливо, у Донецьку прийнято пити вдома. А може, перші холодні вечори загнали усіх любителів оковитої у підземелля барів.
1 
2164
Коментарі
10