Вода на Дідовому озері темно-рудого кольору і трохи пахне іржею. В місцевих неглибоких криницях світліша. Скрізь болота. Дорога до озера лежить повз село Кованка. Їхати до нього близько 10 км дорогою, вимощеною червоним камінням по піску. Сосни, берези і аромат загадкових азалій. Багато шпаківень. І нікого. Дорогою лишень сполохали двох воронів.
Від Дідового озера павутинням розходяться стежки Поліського заповідника. В лісі їх більше, ніж на мапі. Прямуємо найбільш наїждженими, раз-по-раз загрузаючи у піску. Проїхати можна лише лісовозом, мотоциклом або велосипедом. Луна від цієї суцільної стіни дерев така ж глибока, як криниця в Долгоничах. Хоча звідси, з Поліського заповідника, до Долгоничей 80 км. Це село стоїть на пагорбі Словечансько-Овруцького кряжа. Дорога до нього веде крізь глибоченні яри. Криниця посеред села здається бездонною, але місцеві кажуть, що має глибину 60 м.
Перший тин край дороги, далі – тартак. От уже і Рудня-Перганська. Село стоїть серед лісу на березі річки Перга. Кілька дерев'яних дворів з позачасся. Кілька древлян з надзвичайно милозвучною мовою. Іншою, ніж в Бегуні, не такою, як в Шебедисі чи Поясках. Ми розмовляємо з місцевими мешканцями в кожному селі, і скрізь нам відповідають по-своєму, в кожних вустах одна, здається, мова є неповторно-м'якою.
Стежка до наступного села Устиновки лежить вздовж Перги. Перга – означає бджола. В цих місцях і донині зберігся прадавній спосіб бджільництва – бортництво. Деінде на дубах висять великі борті. А на самій Перзі багато бобрових гребель. На деяких греблях місцеві й дотепер ловлять рибу, як з діда-прадіда повелося – плетуть із лози продовгуваті кошики і ставлять їх там, де спадає вода. Вода проходить, а риба – в кошику.
У Камінному селі, на диво, не було ані душі. Над головами шарудів гілками ліс. Здавалося, що то величезні камінні брили, порослі бородами моху, позіхають на сонці. Камінь зі слідами Бога ми так і не відшукали. Він десь на краю села, і на камені має бути драбина. Але ж де той край…
Дорогою до останнього в маршруті поселення обрушився град зі зливою. В Пояски ми приїхали мокрі, брудні і змучені важкою розмоклою дорогою. На небі збиралися хмари на нову зливу. Вихідний, магазин не працював.
– До Камєнного села їздили? Романтіки вам схотєлося, – засміялася жінка на наш вигляд. – Приєзжайте лучче до нас корови пасти.
Жінка проводжала свою дочку на станцію.
– Пождіть-но, зараз я корову надою.
Вона повернулася за кілька хвилин з банкою ще теплого молока, хлібом, салом і домашніми котлетами. Ми дуже хотіли їсти. За будь-які гроші. А жінка навіть чути не хотіла про них. Дай їй Бог здоров'я!
Дизель рушив. Земля древлян повільно лишалася позаду. Інша, ніж в моїй уяві до того. Одначе така ж незбагненна і таємнича. Із загадками без розгадок і питаннями, відповіді на які можна відчути лише десь там, в лісах, що з Небом розмовляють.
Маршрут (205 км): Коростень-Васьковичі-Липнянщина-Раковщина-Овруч-Піщаниця-Клинець-Долгоничі-Велика Хайча-Сорокопінь-Словечно-Бегунь-Кованка-Дідове озеро-Устинівка-Камінне село-Шебедиха-Пояски.
3 
2164
Коментарі
1