Язиката я

 

У дитинстві казали, що я — язиката.

Коли взимку опинялась у селі, найпершою спокусою для мого язика була металева клямка на дверях. Формою вона нагадувала язик, і мене тягнуло до неї прикластися. Добряче отримувала за це від діда. Тому, коли потайки й прикладалася до замерзлої клямки, то дуже обережно, так, щоб наші з нею язики не возз"єдналися навіки. Потім, ретельно приховуючи біль, насолоджувалася дивним металевим смаком у роті.

У теплу пору року клямка втрачала привабливість і мій язик переходив до стін. За лад у хаті відповідала тьотя Тофіля. Робила вона це фанатично. Стіни білила крейдою так часто, що з кожним роком кімнати начебто зменшувалися. Шар білосніжної крейди був тлустий і теж приваблював мого язика. Я прикладалася до стіни, чекала, а потім різко відходила, зриваючи язиком чималий шмат крейди. Було дуже смачно. Мене сварили, я захищалася. Зрештою старші махали рукою, бо перебалакати однак не могли. Але погрожували, що я, коли виросту, буду схожа на двох наших язикатих сусідок.

Жінки повернулися одна до одної спинами і задерли спідниці

Якось ті сусідки зчепилися на вулиці. Усі повиходили подивитися й послухати. Жінкам швидко забракло слів, вони повернулися одна до одної спинами і синхронно задерли спідниці.

— Тю. Та вони ж двох слів зв"язати не можуть, а ви кажете: язикаті! — хмикнула я родичам і пішла гортати підшивку журналу "Перець" за 1975 рік.

Класична сценка з життя українського села так мене вразила, що я залишила в спокої стіни та клямки і взялася за читання. Дуже не хотілося через брак слів опинитися колись на місці сусідок.

×