Ексклюзиви
Четвер, 25 вересня 2008 17:16
Вікторія Стах
Вікторія Стах
Вікторія Стах

Храм

 

"Яка у нас програма?" — запитав мій чоловік перед тим, як сісти в маршрутку на палаці "Україна" в Києві.

— Та яка? — кажу. — Їсти-пити та хороше говорити.

Дітей ми залишили вдома й поїхали до батьків на храм: старенькі до ще старших. На маминій батьківщині це свято називають Пречиста. На честь храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Село Соколівка, де той храм відбувався, — хвилин за 10 пішки від Одеської траси. Церква там уже не колишня, а інша. Та й не зовсім церква. Бо колись, до того як церкви поруйнували, у тому приміщенні була школа. А тепер дітей у селі мало, то зробили церкву. Справжню будувати нема за що — бо церква Київського патріархату, а не Московського.

Прокинулася на Пречисту о пів на сьому ранку. Вийшла надвір, стала під пелехатим горіхом і так добре мені зробилося. Розбудила чоловіка та й кажу:

 — Ходімо до церкви.

А він балуваний, бо попович. Його дід Федір у Чернівцях в церкві з "п"яними банями" правив. Каже:

— Не піду. Хіба то церква?

Дітей у селі мало, то з школи зробили церкву

Пішли по родичах. Вони давай розказувати про те, що болить. І я так зрозуміла, що коли в людей усе добре, їм церква не потрібна. А коли щось погано, вони можуть до неї зазирнути. Як до лікаря по антибіотик. А потім кажуть:

— Зайшов туди, а воно не помагає.

І ходять по відунках. Навіть пукнути без їхньої поради бояться. Але храм все-одно святкують. Мій чоловік здивувався:

— Київщина — наче Африка. Зі своїм культом вуду.

А мама вже ввечері розповіла, що ота школа, де тепер церква, збудована із хат розкуркулених соколян. І там є якісь крокви й з хати мого прадіда Дмитра.

Мій балуваний чоловік замислився. Думаю, наступного храму ми таки підемо до церкви.

Зараз ви читаєте новину «Храм». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

8

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода