Храм

 

"Яка у нас програма?" — запитав мій чоловік перед тим, як сісти в маршрутку на палаці "Україна" в Києві.

— Та яка? — кажу. — Їсти-пити та хороше говорити.

Дітей ми залишили вдома й поїхали до батьків на храм: старенькі до ще старших. На маминій батьківщині це свято називають Пречиста. На честь храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Село Соколівка, де той храм відбувався, — хвилин за 10 пішки від Одеської траси. Церква там уже не колишня, а інша. Та й не зовсім церква. Бо колись, до того як церкви поруйнували, у тому приміщенні була школа. А тепер дітей у селі мало, то зробили церкву. Справжню будувати нема за що — бо церква Київського патріархату, а не Московського.

Прокинулася на Пречисту о пів на сьому ранку. Вийшла надвір, стала під пелехатим горіхом і так добре мені зробилося. Розбудила чоловіка та й кажу:

 — Ходімо до церкви.

А він балуваний, бо попович. Його дід Федір у Чернівцях в церкві з "п"яними банями" правив. Каже:

— Не піду. Хіба то церква?

Дітей у селі мало, то з школи зробили церкву

Пішли по родичах. Вони давай розказувати про те, що болить. І я так зрозуміла, що коли в людей усе добре, їм церква не потрібна. А коли щось погано, вони можуть до неї зазирнути. Як до лікаря по антибіотик. А потім кажуть:

— Зайшов туди, а воно не помагає.

І ходять по відунках. Навіть пукнути без їхньої поради бояться. Але храм все-одно святкують. Мій чоловік здивувався:

— Київщина — наче Африка. Зі своїм культом вуду.

А мама вже ввечері розповіла, що ота школа, де тепер церква, збудована із хат розкуркулених соколян. І там є якісь крокви й з хати мого прадіда Дмитра.

Мій балуваний чоловік замислився. Думаю, наступного храму ми таки підемо до церкви.

×