48-річний Павло Хникін двічі вигравав срібні нагороди Олімпійських ігор. Було це 1992 року в Барселоні. Нині очолює Вінницьке обласне відділення національного олімпійського комітету України. На зустріч запрошує до свого офісу.
Чому обрали саме плавання?
— Ріс дуже хворобливим. Часто застуджувався. Боліли вуха. Носив ватні тампони в них. Коли мав 7 років, лікарі сказали — треба йти в басейн, загартовуватися. А була ще історія. Уже мав звання майстра спорту міжнародного класу. Прийшов до лікаря. Він оглянув мої барабанні перетинки. Каже, вам треба вуха закривати, коли душ приймаєте. Я засміявся.
У першому класі потрапив у ДЮСШ. Пас задніх. Посідав на змаганнях останні місця. Мене єдиного навіть не брали до спортивного табору. Так тривало вісім років. Різко додавати почав у дев'ятому класі
Народився у Свердловську (нині Єкатеринбург. — ГПУ). Коли було 2 роки, батьки переїхали до Вінниці. Один дід у мене росіянин, другий — із Рівного. Сам себе відчуваю людиною з минулого. Тоді держава дбала про своїх спортсменів. А не так, як зараз. Приклад: тільки шість людей від України їдуть на юнацький чемпіонат Європи. У наші часи виступали 20–25 плавців.
Раніше 23–24 роки — це був ветеранський вік у плаванні. Межі розсунув Володимир Сальніков — радянський плавець, який виграв заплив на 1500 метрів вільним стилем на Олімпіаді-1988. Йому було 28.
Ваш перший серйозний спортивний успіх?
— На чемпіонаті України-1987 посів третє місце на дистанції 50 метрів вільним стилем. Ніхто не чекав. Бо до цього кілька місяців тренувався сам, з ДЮСШ мене "виставили".
Стосунки у збірній УРСР були напружені. Доводилося битися. Існувала дідівщина. Треба було відстоювати себе.
Служити у армії вам довелося?
— Хотіли забрати до Львівського військового округу. Тренер каже: хочеш — відсидиш там два роки. У спортроті. Або треба "косити". А це ж карна справа, якщо впіймають. І все таки я ризикнув. "Прикрив" мене головний тренер збірної України. Вдома практично не був. Постійно на зборах. Упіймати мене не могли.
Яка роль тренера у плаванні?
— На перший погляд, що вищий рівень спортсмена — то менша роль наставника. Насправді це не так. Інколи долю першого місця вирішують соті секунди. І хто раніше торкнеться бортика — залежить саме від тренерських знань та інтуїції.
Приклад. 1996 рік, Олімпійські ігри, Атланта. Мені 27 років. Але перебував в "опалі". Мого тренера Анатолія Корчинського поселили за 80–90 кілометрів від олімпійського селища. Звичайно, це ускладнило нашу роботу. Показав тільки шостий результат на 100-метрівці вільним стилем і восьмий на 100-метрівці батерфляєм. Хоча цілком міг потрапити до трійки призерів. Особливо у батерфляї. У попередньому запливі показав третій час. Плив "на відпочинку", не викладався. Але правильну тактику на фінал сам обрати не міг. А тренера поруч не було. 50 метрів ішов у лідерах разом із росіянином Денисом Панкратовим, королем цього виду плавання. Але далі підтримати цю швидкість не міг. Панкратов додав, а я не зумів.
Чому ви віддавали перевагу спринтерським дистанціям?
— Не подобається монотонність. Не можу тривалий час робити одне і те ж саме. Тому виступав тільки на 50, 100, 200 метрів. 400 — це вже не моє.
Я був технічний, дихав на обидва боки. Це дозволяло розвивати периферійний зір. Завжди бачив — хто мене випереджає, а кого — я.
1992-й — ваш пік кар'єри. Що першим спадає на думку, коли згадуєте тогорічну Олімпіаду?
— У естафеті 4х100 метрів вільним стилем плив першим. Бо антропометричні дані в мене не видатні, а далі, під час другого та подальших етапів, іде вже хвиля в басейні. Втриматися на ній не так легко.
Закінчив естафету першим. Далі відкотилися на п'яте місце. На друге нас "витягнув" Олександр Попов — знаменитий плавець, чотириразовий олімпійський чемпіон, який був заявлений на четвертому етапі.
Попов — гіперталановитий плавець. Був конкурентним навіть у 32 роки, вигравав тоді чемпіонат світу. Але від особистого спілкування з ним у мене не залишилося позитивних вражень. Зараз не спілкуємося. У нас різні погляди на життя.
Отримав 2000 доларів за дві срібні нагороди Олімпіади-1992. Наступного дня після "срібного" запливу пішов відзначати успіх. Прогулявся центром Барселони, заходив чи не у кожну кав'ярню. О четвертій ранку повернувся в Олімпійське селище.
Які ще змагання пам'ятні?
— 30 листопада 1991 року виступав у складі збірної України на Кубку світу в Канаді. Виграли етап у естафеті. І на нашу честь організатори увімкнули гімн України, а не Радянського Союзу. Хоча офіційно незалежність держава здобула наступного дня.
Виступав на чотирьох Олімпіадах
Павло Хникін народився 5 квітня 1969 року в російському Свердловську. Коли мав 2 роки, родина переїхала до Вінниці. Займатися плаванням почав у 7 років.
Дворазовий срібний призер Олімпіади-1992 у Барселоні, Іспанія. Обидві медалі здобув у естафетах: 4х100 м вільним стилем та 4х100 м у комбінованій.
Дворазовий срібний призер чемпіонатів світу. Також має одну бронзову нагороду.
Виступав на чотирьох Олімпіадах. Остання — 2004-го, коли мав 35 років.
Мешкає у Вінниці. Відкрив магазин із продажу велосипедів.
Хобі — водний туризм. Не любить футболу.
2014-го очолив Вінницьке обласне відділення Національного олімпійського комітету України.
Дружина Світлана молодша на 10 років. Мають двох синів і доньку.
5 
35413
Коментарі