Звідки ростуть ноги спекуляцій на питаннях мови, розподілу суспільства за мовною ознакою та, як наслідок, Закону про державну мовну політику, який відверто насаджує російську якщо не в якості другої державної, то щонайменше в якості другої офіційної мови? Ви думаєте, це походить від необхідності розмежовувати і поляризувати суспільство, яку відчувають влада й опозиція? Ви думаєте, що причиною мовних ігор є потреба мобілізації електорату? Ви помиляєтеся.
Причини спекуляції на мовних питаннях і, зокрема, розгорнутого і політизованого насаджування російської в офіційній сфері криються значно глибше, ніж у політичній та електоральній доцільності. Вони лежать у ментальній площині, а саме у свідомості і світогляді української еліти. Як казав Булгаковський професор Преображенський, "розруха не в клозетах, а в головах". У нашому випадку, занедбання української мови на державному рівні - в головах еліти, правлячого класу, лідерів думок, творчої інтелігенції та наукових інтелектуалів.
Для цілої низки діячів відвертою дивиною є, як можна в побуті та й загалом поза офіційною обстановкою розмовляти українською. Це стосується й багатьох діячів опозиції. їм незвично і незручно спілкуватися українською в неофіційній обстановці. Тож роблять вони це лише вимушено, виходячи зі свого формального обов'язку. Тому й мовний закон викликає в них хіба що формальне публічне засудження, а не внутрішнє обурення.
Адже переважна більшість тих людей, який ми тут позначили як українську еліту, насправді є російськомовними. А часто, хоча значно рідше, - і російськоментальними, російськокультурними. Вони виховані російською. Російською вони читають книжки та пресу (якщо, звісно, щось читають взагалі). Перевагу вони надають російському кіно.І, звісно ж, здебільшого російською спілкуються у побуті. Російською виховують дітей.
Для цілої низки діячів, таких як президент Віктор Янукович, прем'єр-міністр Микола Азаров, голова Радбезу Андрій Клюєв або міністр освіти Дмитро Табачник взагалі відвертою дивиною є, як можна у побуті та й в цілому поза офіційною обстановкою розмовляти українською. До речі, те саме стосується багатьох визначних діячів опозиції. Для прикладу, Юлія Тимошенко і Олександр Турчинов - напевно російськомовні. Українською вони говорять лише перед публікою. Приблизно те саме можна сказати про багатьох журналістів, діячів культури тощо.
Відтак, українська не є для них рідною. І їм просто незвично і незручно спілкуватися українською в неофіційній обстановці. Тож роблять вони це лише вимушено, виходячи зі свого формального обов'язку. Тому й Закон про засади державної мовної політики викликає хіба що формальне публічне засудження, а не глибоке внутрішнє душевне обурення.
Їм немає діла до перспектив української, бо вона їм не рідна. А політичного чуття і далекоглядності не вистачає, аби зрозуміти, що саме мова є основою ментального суверенітету країни. Ментальний же суверенітет – основа суверенітету політичного, а отже державності як такої.
У нинішньої еліти немає розуміння виняткової необхідності зберігати і розвивати українську мову, бо сама ця еліта по своїй суті не є українською. І поки суспільство не висуне зі своїх рядів справді українську еліту, ситуація не зміниться.
3 
1
Коментарі
213