– Да русский я, русский, – палко говорив мій колега Костя Іванов кілька років тому, коли я запитував, ким він себе відчуває ментально.
Його батько був росіянином із Сибіру, а мати – українка з Херсонщини. Костя народився у невеликому містечку на півдні України. Ще малим його батьки вивезли на Далекий Схід – поїхали туди на заробітки. Там хлопець закінчив школу, філфак педінституту, 3 роки відпрацював учителем російської мови у школі. Потім почав писати замітки в газети.
На початку 2000-х повернувся на Херсонщину до матері. Дописував у місцеві видання, потім влаштувався до редакцію міської комунальної газети.
Костянтин писав у традиціях московської журналістики часів перебудови: з безапеляційністю, пошуком винних і жорстким мочиловом. Міг критикувати й місцевих чиновників. За часів Кучми і Ющенка таке проходило. Та коли владу в країні і місті узурпували "регіонали", критику в "районках" почали утискати. Костя з цим не мирився і продовжував шукати бліх на тілі влади. Його терпіли, бо він був найкращим журналістом газети. У перервах між походеньками по барах і забігайлівках міг написати блискучий нарис чи репортаж. Звільнити його не наважувалися, бо має інвалідність.
Якось після чергової критики у місцевих ЗМІ мер на нараді у виконкомі спересердя кинув, що деяким писакам треба "начистити штуку", тобто натовкти пику. Журналісти незалежних видань з цього тільки поглузували і приклеїли меру прізвисько "Начищена Штука". А Костянтин сприйняв як особисту образу і подав на градоначальника до суду. Редактор кілька разів умовляв його забрати позов, бо не хотів попасти у немилість до начальства, але наш правдолюб був непохитним.
Процес тривав з півроку, і Костя його передбачувано програв. Суд відмовив йому через те, що мер у своєму спічі "не ідентифікував позивача як особу", тобто не назвав прізвища. Але Костянтин не змирився з поразкою і продовжував збирати компромат на міського голову.
– Я его, гада, все равно урою! – казав він за чаркою у колі побратимів по "зеленому змію".
За цей час уже встиг одружитися і розлучитися. Його обранкою стала проста дівчина з села, яка після школи приїхала до міста шукати щастя-долю. Вона була гарна, ставна, з чудовими формами, але вкрай обмежена. До того ж Костя не збирався змінювати своїх холостяцьких звичок навіть після народження дочки.
Дивно, що попри інвалідність він мав успіх у розлучених жінок бальзаківського віку. Міг усі ніч просидіти в якомусь шинку чи зависнути у чергової подруги. За таких обставин його шлюб довго тривати не міг. Утім, розлучившись, Костя не зрікся батьківських обов'язків і один день на тиждень проводив з дочкою.
Та розгульне життя вимагало грошей. Коли його борги і кредити досягли загрозливих розмірів, Костянтин замислився, що з цим робити. Аж тут дізнався, що в Росії запустили програму повернення співвітчизників. Видавали допомогу в розмірі піврічної середньої зарплати по тому регіону, куди переселявся охочий.
Костя якраз списався по інтернету зі своєю першою коханою, і вона покликала його до себе. Теж встигла вийти заміж і розлучитися, мала сина. Костя оформив документи на переселення в консульстві в Одесі, отримав підйомні, за які погасив борги і відбув до Амурської області.
Спочатку життя з коханою здалося йому медом. Пасинок прийняв його як батька. Костянтина призначили редактором місцевої газети із солідною платнею. Все йшло як по маслу, аж доки в Україні не вибухнув Майдан.
Костя уважно слідкував з подіями в Україні, сперечався з місцевими "ватниками", переконуючи, що це не американська спецоперація, а повстання народу проти режиму, що ніяких розіп'ятих хлопчиків не було тощо, але даремно. За крамольні розмови його навіть викликали до місцевого відділку ФСБ. А тут і родинне життя дало тріщину. Костянтин перейшов до гуртожитку і почав планувати повернення на батьківщину. Та треба було дочекатися, поки спливе його дворічний термін життя в Росії, інакше довелося б повертати підйомні.
Перед Новим роком Костя вже бадьоро чимчикував по рідному місту. У редакції його зустріли на "ура", а у виконкомі розчулений мер обійняв його як блудного сина, чим дуже здивував. Костянтин зрозумів, що в Україні, дійсно, відбулися серйозні зміни.
Я зустрів його біля поліклініки. Він обновляв довідки на комісію по інвалідності.
Після короткої розповіді про своє життя в Благовіщенську Костя здивував уже мене, заговоривши українською.
– Вони реально інші, – каже про росіян. – Там уже повна дупа. По кілька місяців дитячі не платять. Бюджетникам платню на третину урізали. Навіть у великих компаніях сильні скорочення. А народ лає "америкосів" і "бендерівців". І переконати, що це все від їхньої ж влади, неможливо.
– Так тепер тобі доведеться знов українське громадянство приймати? – питаю.
– А я його і не міняв, – відповідає. – Там мене два роки вмовляли прийняти російське. Та навіщо? Відчував, що рано чи пізно повернуся. Я ж українець.
2 
1
Коментарі
2