Імідж українця за кордоном дуже розмитий. Не раз спостерігав, як іноземець розгублено глипає на тебе, щойно ти вимовляєш сакраментальну фразу: "Я не росіянин". Заради справедливості, скажу, що 95% українців за кордоном до такого ставлення призвичаїлись і не прагнуть його змінити.
Натомість, я прискіпливий. Мене весь час дратувало, коли при знайомстві з розумними іноземцями, часто чуєш таке: "Україна! Я так люблю Пушкіна і Чехова. І самовар маю вдома". Спочатку не знаєш, як на це реагувати. Потім реагуєш: "А до чого тут Україна?" І бачиш повну розгубленість в очах співрозмовника. Він же добрий, хотів зробити тобі приємність, а ти так огорошуєш... Проте, слово честі, коли чуєш про Достоєвського в устах, наприклад, румуна чи угорця, то дико бажаєш того, щоб на фразу "Я українець" відреагували "Віддайте нам нашу Буковину (варіант: Закарпаття)". Ніколи не думав, що подібний початок знайомства приніс би мені задоволення, але пересвідчився, що це справді так.
Взявши за правило ніколи і за жодних умов не розмовляти російською з іноземцями, дізнаюсь багато нового. Наприклад, у Будапешті. У столиці суміжньої з Україною держави екскурсію по місту можна замовити 25 мовами, серед яких навіть естонська. Української немає.
Питаю в гіда, чи можна замовити українською. Круглі очі — а така існує? При тому, що в Будапешті повно українських туристів, угорці не знають про існування української мови! Бо, як я сильно підозрюю, вони її навіть не чули.
Торік мав цілий тиждень конференцію у Будапешті. З української делегації нас було двоє україномовних, двоє російськомовних і двоє двомовних. Біля ятки з сувенірами ми з україномовною дівчиною почали обговорювати, що купити. Продавець довго дививсь на нас широко розплющеними очима, що нетипово для продавців сувенірів, а потім, почесавши лоба, звернувся польською: "Мами цудне ксьонжкі о мєсьцє". Він може сказати цю фразу купою мов, за двома словами відрізнити, наприклад, чеха від словака. Але він ніколи не чув української. Того дня ще двоє звернулось до нас польською, одного разу - словацькою, коли ми хотіли купити мапу великої Угорщини. "Бо нащо вона полякові?, - подумав продавець. "Отже, ця чудернацька мова - діалект словацької". І каже: "Вельми лацне, пане!", дешеве, тобто.
Того ж таки дня решта українок спілкувалась російською і не мала жодних проблем у місті. Культурна парадигма в угорців сходилась. Все нічого, але ввечері ми почали це обговорювати. І нам не повірили, що угорці не звертались російською — а чьо, ані же такіє пахожиє! Але за кілька днів, гуляючи вузькою вуличкою, неподалік Сербської церкви з іншою представницею нашої делегації, з Дніпропетровська (тією, що двомовна), теж розмовляли українською. І на її фразу: "Треба десь тут дешевої кави знайти", угорець-кельнер однієї з кав'ярень загукав до нас: "Кави, кави, пановє, бардзо проше". Ось у цю мить полізли на лоба очі Катрусі.
А добила її інша подія. Спускаючись у ще одну сувенірну пивничку (їх багато у центрі), чути типову фразу: "Where are you from?" Так звертаються там до кожного, щоб потім перейти на відповідну мову. Механічно кажемо "Юкрейн" і чуємо, звісно: "Дабро пажалавать, у нас столька фсєво єсть", і показують сувеніри з російськими написами. Зупиняєш тираду фразою "Ми не розуміємо російської". Німо. "Нем тудом оросул", - повторюю вже угорською. На моє здивування, продавачка переходить на англійську: "Ага, ви інші українці", - і показує фартушок із рецептом ґуляшу українською мовою. Це єдиний предмет у цілій крамниці з українською мовою. І найрозумніша продавачка, що мені трапилась за кордоном. Досі шкодую, що його не придбав тоді на згадку. Десь він там ще є. Ось ми, інші українці, як той фартушок — малий, непотрібний, нерепрезентабельний, десь у темному кутку.
Друга прецікава історія сталася вже в Баку. Взагалі, іноземці не розуміють, чому ти не переходиш на російську. Але бакинський таксист був узагалі у шоці. Розмовляю з ним турецькою. Чує, що я не турок і навіть, напевне, не тюрк. "Ти звідки?", - питає. "Я з України". - "А чому російською не розмовляєш?". "Не розмовляю і дуже погано розумію, я українець". "Ого! Нічого собі!" Від шоку чоловік цілу дорогу мовчав, мов набравши в рота води. Що зовсім не характерно для бакинських таксистів, повірте.
Таких випадків безліч. Доходило до того, що, поїхавши в гості до Молдови (Бричани, район, де половину населення складають українці), розмовляючи з господарем-молдаванином румунською, час від часу чуєш від нього російські фрази. Виправляється відразу румунською. Питаю, що таке. "Таж ти українець, мені якось ніяково з тобою так говорити - не можу звикнути". До російської може, а до своєї — ніяк...
У Румунії, чуючи українську, мене двічі назвали сербом. Одного разу теж компліментарно — від охоронця гуртожитка, який знав, що я українець, але не надто розумів, як це. "Чудово розмовляєш румунською, - ви, серби, взагалі, дуже здібний до мов народ". Дякую!
А скільки я намучився з іменем, писаним і мовленим. Скільки боротьби, щоб було "Ihor", а не "Igor". І кожне звертання чи запис незмінно супроводжувався поясненнями, чому не Іґор. Бо як ти відповіси іноземцеві на дитяче питання: "А чому? По-російськи ж "Іґор". Навіщо вигадувати ровера, мовляв.
Тож, треба визнати, що нас у світі досі немає. Нас не існує в уявленні іноземців. Щойно ти відриваєш себе від "рашн", "матрьошка", "Пушкін енд Достоєфскі", кажеш, що не розумієш російської, і просиш екскурсію українською, тебе ніхто вже не знає - стаєш поляком, сербом чи словаком. Бо інші твої співвітчизники поводяться зовсім інакше. Все береться за замовчуванням, як у тій рекламі, де люди розмовляють українською, а пісень автоматично співають російською.
І лише окремі одиниці, втомлені продавачки сувенірів, які стільки побачили на своєму віку, знають, що, виявляється, існують ще якісь інші українці.
3 
1
Коментарі
35