У селі Братковичі Городоцького району Львівщини Анатолій Онопрієнко першим убив 33-річного Михайла Маліновського, який повертався з роботи. Тієї ночі, 31 грудня 1995 року, позбавив життя також Петра та Марію Кричковських і сестер жінки — близнючок 19-річних Мирославу та Лесю Галушок.
— Зять із дочкою дуже хотіли зустрічати Новий рік у своїй хаті. Того вечора меблі розставляли, — розповідає 64-річний Ярослав Галушка. Він утратив трьох доньок і зятя. — Син Володя цілий день їм помагав. Я прийшов додому під вечір, доньок не було. Чекав-чекав, тоді виходжу, а біля їхньої хати пожежна машина стоїть. Пожарник каже: "Вже пізно". На другий день став сивий, як молоко.
Петро і Марія Кричковські жили у будинку на околиці. Перед нападом Онопрієнко 2 год. спостерігав за ними. Казав, що не наважувався, бо там було двоє чоловіків — Петро Кричковський та Володимир Галушка. Останній пішов додому, і він напав. У Петра вистрелив, коли вішав штори. Перша куля влучила у скроню, друга — у груди. Марія упала на чоловіка. Онопрієнко поцілив їй у бік.
— У нього скінчилися патрони, вийшов надвір перезарядити рушницю, — згадує Ярослав Михайлович. — Мирося почала піднімати Марусю. Потім той звір вернувся, застрелив обох. У Марусі побачив обручку, відрубав разом із пальцем. Леся намагалася втекти. Догнав її на порозі кухні, добив тупим предметом і все підпалив.
Наступного дня міліціонери затримали Володимира Галушку. Почали звинувачувати в убивстві трьох сестер.
— Пішов до начальника райвідділу, став на коліна: "Хоч у кайданках, але пусти дитину на похорон", — продовжує. — Не пустили, скоти. Шо Володі там усередині сі робило? Сестер ховають, а його закрили. Слідчий мені потім казав: "Ми були в тупіку". Питаю: "То мали мого сина забити?". — "Могли". Як про то написали, той слідчий подав на мене в суд. Вимагав за образу 50 тисяч, за моральну шкоду — 150 тисяч і 20 копійок. Не знаю, чим то сі скінчило, бо на третій суд я не поїхав.
Від найстаршої доньки Марії у Ярослава Михайловича і Поліни Йосипівни залишилися троє онуків — 3-річний Ігор та однорічні Ірина й Галина.
— Моя Поліна сім років з дня на день плакала, — додає. — Не витримала, захворіла психічно. Скільки років її по лікарнях вожу.
Сваха Ярослава Михайловича, 77-річна Ганна Кричковська, порає біля хати.
— То добре, що він здох, але мені ніц сі не вернуло, діти не воскресли. За 18 років не було дня, щоби не плакала. Три з половиною роки день у день на цвинтар ходила. У той проклятий день тільки з лікарні вийшла, на нирки хворіла. Врушилася до них іти, а мене донька Оля стримала. Казала, що ше побачу. Не зобачила, — плаче. Бере з шафи старий альбом із чорно-білими фотографіями. На похороні поряд стоять чотири труни. Одна закрита. — З Лесі ніц сі не лишило. А в неї весілля мало бути. Все думала, як воно буде далі. Та наші сироти повиростали, у Львові в університеті вчаться. Одна з них заміж пішла.
Селяни кажуть, що Анатолій Онопрієнко ходив на похорони своїх жертв.
3 
1
Коментарі
1