— Це не люди, це — сволочі! Так над робочими іздіваться, — дві жінки років під 50 у чорних сукнях різних фасонів розмовляють біля продуктового магазину селища Єсаулівка Антрацитівського району Луганської області. Їхній земляк Петро Перехрестенко, 64 роки, разом із синами Сергієм, 37 років, та 39-річним Василем утримували силою і примушували працювати на своїй фермі 11 людей. Вісьмох рабів 17 квітня звільнили міліціонери. Трьох досі знайти не можуть. Фермерів арештували.
— У нас був інший орендатор. Помер чи помогли йому вмерти. Ці Перехрестенки позабирали собі всі його поля, — розповідають наперебій жінки. — Поставили таблички: "Приватна власність". Людей із села не пускали ні по гриби, ні по трави. До річки не можна було вийти. Заявляли: "Завалимо любого і за це нам нічого не буде". Їхня мати Зойка (дружина Петра Перехрестенка. — "ГПУ") на всю дєрєвню казала: "Я з мусором не разговаріваю", — це про нас так. Хотя сама проста продавщиця. Мєнти з усієї області їм бомжів для роботи поставляли.
Жінки розповідають, що фермери мали три ставки, близько 400 га землі, на яких вирощували соняшник, кукурудзу, ячмінь. Тримали близько 300 баранів, 100 свиней, 70 корів, 15 коней. Ферму обгородили високим парканом, через який ніхто не бачив, що там діється.
— Ми чули, шо там робочі є, думали — мало лі. Потом узнали, що бомжів били, мучили. Один хлопець пас вівці, заснув. Вівці напилися поганої води і пропали. Так у цього хлопця в Красному Лучі забрали дом і заставили написати розписку, що він їм должен. Другого повісили пару год назад, бо трєбував, щоб гроші дали.
У магазинчику молода продавщиця каже, що Зоя Перехрестенко купувала ковбасу по 20 грн.
— Це для робочих. А ще кільку брала прострочену. "Пожеруть", — казала.
Цегляна хата Петра Перехрестенка — на одній із центральних вулиць села. Живе в ній із дружиною, сином Сергієм, невісткою Наталкою і трьома онуками. В хаті є два кондиціонери, на даху — супутникова тарілка. У дворі накидані безладно дошки, балки, дерев'яні двері, шланги. У вольєрі розривається від гавкоту великий собака породи алабай.
Ніхто не виходить.
— А вони завжди відлюдьками жили. Ми про них нічого не знаємо, — в один голос говорять сусіди.
Представлятися не хочуть. Бояться, що Перехрестенки відкупляться і вернуться в село.
— Нам же не буде жизні, як їх випустять, — каже Надія Соколова. Вона — сусідка іншого сина — Василя, який мешкає неподалік. — У них он забори які, нічого не видно, не чутно. Про Чикатило теж думали, що нормальний сім'янин. А він стільки людей замочив! Хто зна, що у них на умє.
Нас підгукує група мисливців — здорових молодих чоловіків. Просять не записувати їх на диктофон:
— Перехрестенки почувалися королями. Могли до прєдсєдателя прийти і сказати: "Ти не соотвєтствуєш своїй должності". Усіх крили матами. Могли побити ні за шо ні про шо. Ми як мисливці маємо угоди, щоб полювати на території до 2013 року. То Перехрестенки ганялися за нами на машинах, давили. Наші лавочки і столики, що в лісі наставили, попалили. Всі ж ми озброєні, і у них — чотири-п'ять одиниць оружія. Могло дійти до пєрєстрєлки! Ми писали заяву голові райради, все перейшло в міліцію, там сказали, що все законно.
Запитую, звідкіля така жорстокість.
— То все від Зойки. Її батько такий був: міг набрати відро гною і вилити через забор на хлопців. Своїх синів, як росли, примушувала в людей кидати всяким непотребом. Петро під її впливом таким звіром зробився.
Ферма Перехрестенків розташована на горбі метрів за 50 від села. Територія розміром, як стадіон, обгороджена бетонними плитами. В одному місці вони замінені сіткою. Двір заставлений сільськогосподарською технікою. Є ангар, два вагони, видно загородку з поросятами і двома свиноматками. Віддалік сидить працівник, який одразу ховається.
З найближчої хати виглядає 19-річний Андрій:
— Від ферм ніяких криків чути не було, тіки запах сюди доходить, — сміється. — Ходили чутки, що в них були вольнопоселенці. Відбували тут строк. А фермери взяли на себе обязатєльства содєржать їх.
Селищний голова Ірина Шкуренко, 49 років, каже, що про рабів дізналася з новин по телевізору.
— Я знала, що в Перехрестенків працюють робітники. За їжу, чи житло, чи якісь гроші. Ніхто ж мені не звітується. Це — приватна власність, піти туди я не мала права. Звільняла рабів міліція з Луганська, до мене ніхто й не заїхав. Пізніше попросили в мене характеристики. Вони всі позитивні, бо скарг на фермерів у мене не було.
Перехрестенкам висунули обвинувачення "торгівля людьми або будь-яка інша незаконна угода у відношенні до людини". Ця стаття передбачає від 5 до 12 років ув'язнення з можливою конфіскацією майна.
У селі бачили, як із ферми вивезли на продаж частину худоби. Ночами члени родини виносять із будинків побутову техніку, щоб не було чого конфіскувати.
Восьмеро колишніх рабів живуть у Луганську на території лікарні №3, у будівлі колишнього моргу. Кілька кімнат заставлені ліжками. Стіни і стеля полущені, труби іржаві.
— Ой, наших сейчас мало. Разбрелись, гуляют, свобода у нас, — каже 56-річна Тетяна Каюда, одна з робітниць ферми Перехрестенків.
Виходимо у двір на сонечко. Запитуємо жінку, яке морозиво їй купити.
— Самое дешевое.
Коли отримує морозиво, шоколадку і пляшку "Живчика", радіє. У неї сиве волосся зачесане назад, засмагла шкіра на шиї зібралася у зморшки гармошкою. На одному з пальців нема пучки, одне око не бачить. Каже, отримала травми під час роботи на енергозаводі.
— Я у Перехрестенко проработала пять лет. Они увидели, что пасу овечек у другого фермера, предложили 600 гривень в месяц. Честно говоря, серьезными показались. Потом узнала, что берут людей без работы, жилья, чтоб их никто не искал. Всем кликухи давали. Я — Люська. Сначала пастушка, потом коров доила, хотя не умела. Научили. Жили в вагончиках. Пока работала, ни копейки не видела. Казали нам, — переходить на суржик, — ми продукти вам возимо, ото ви за них і робите. Каші перлові й трохи хліба — жили впроголодь. М'ясо, яке не продадуть на базарі, і яке провонялося, собаки його не їдять — так нам кидали. Я повненька була, а це стала шкура да кості.
Уйти од хазяїв не можна було — ворота закриті, ноччю собаки по території бігають. Хлопці тікали. Але їх находили і били нещадно. Казали хазяєва, що міліція в них уся куплена, що нема смисла тікать. Раз свинарник не так почистила, так хлопці увалили по спині й по руці — місяць не піднімалася. Хотіла плакать, но бачу, що ще хуже буде. Мовчала, як партизан. А вони ще й сміються: "Откуда в тебе синяки?". З лєсніци, кажу, упала.
Тетяна Каюда каже, що одного з рабів господарі вивезли в поле, побили і залишили там. Він відморозив ноги. Їх довелося відрізати, чоловік помер.
— Кажний день у нас перекличка була вранці і вечором. Вистроювали в шеренгу і по фамілії називали. Хто як був больний, все одно виходив на роботу. Тіки як температура більше 39, міг лежати. Добре, що один із наших утік, да попав у больницю в Луганську. І там уже йому підказали обратиться в міліцію, в отдєл по боротьбі з торгівлею людьми.
51-річний Олександр Акімов працював у Перехрестенків два роки трактористом.
— Им нужны были люди, которые разбираются в технике. Она у них старенькая, ламалась часто. Мне пообещали, что все будет оплачено, — сідає навпочіпки під стіною притулку. Розмовляє повільно, з паузами. То одягає, то знімає окуляри. — Получил только раз 150 гривень. Потом начались издевательства, били чем попало по чему попало. Оружие носили с собой постоянно. Сбежал я от них — нашли в Антраците, привезли, приковали наручниками. Били по ногах, чтоб не бегал. Заставляли всех раздеваться догола, мяукать, гавкать. Смешно им было. "Крыша" у них была. Когда происходила убойка скота, говорили: "Смотри, чтоб аккуратненько, это прокурору". Пусть Перехрестенки заплатят мне за роботу и моральную компенсацию. Хотя бы тысяч 100. Тогда я о них забуду.
3 
1
Коментарі
51