Наприкінці квітня Львівський міський суд розгляне справу 58-річної Надії Євстегнеєвої. Жінку звинувачують у невиконанні материнських обов"язків. Торік у грудні помер її єдиний син Микола Іванов.
— У свої 17 років хлопець важив 37 кілограмів, — розповідає прокурор Львова Андрій Палюх, 40 років. — Він хворів на дитячий церебральний параліч, мав певні розумові вади, не розмовляв. В їхній хаті практично не було меблів. Жінка отримувала від держави допомогу як одинока матір по втраті годувальника. Хлопець одержував пенсію по інвалідності. Але матір усе пропивала. Дитина була голодна.
Євстегнеєва з сином мешкала у двокімнатній квартирі в дев"ятиповерхівці на вул. Науковій. Її чоловік Анатолій помер торік. Відтоді до помешкання внадилися місцеві пияки.
— Толік теж пив, але за дитину дбав, — розповідає сусідка Надії. — А після смерті чоловіка тут таке робилося! Вона з дружками заливала сина горілкою. На вулицю зовсім не виносила. Ізолювала Миколку від світу.
Хлопця забрали від матері торік у листопаді.
— Ми вилучали Миколу разом із працівниками кримінальної міліції, — розповідає 26-річний Роман Сальвицький із міськради, з відділу у справах дітей. — Зайшли у квартиру, а там — суцільні протяги. Хлопець лежав, накритий старим кожушком. Так і винесли. Помістили дитину на лікування. Оформляли хлопця у Роздільський дитячий будинок-інтернат.
У Львівській міській дитячій лікарні Микола пролежав два тижні. Мати жодного разу не навідалася. 1 грудня він помер. Причиною смерті написали виснаження організму.
— Коли ми по нього приїхали, мама сказала: "Заберете дитину — помре", — веде далі Сальвицький. — Медики почали лікування, та його організм був не пристосований до навколишнього середовища. Лікарі кажуть, діти з таким паралічем можуть сидіти. А тут хлопець у лежачому стані. Його було важко годувати. Організм незахищений. Навіть коли поступав до лікарні, міг схопити інфекцію.
Євстегнеєва не реагує на дзвінок. Спільні вхідні двері відчиняє сусід 54-річний Василь Співак.
— Вона нікого не впускає, — каже. — До неї тільки специфічний контингент навідується.
На дверях квартири Надії немає замка. У кімнаті — брудно, смердить перегаром. На кріслі та поламаному дивані розкидано старий мотлох, дитячі іграшки, ляльки. На стіні висить портрет покійного Миколи.
— Я живу сама, — боса господиня тре очі та поправляє розкуйовджене волосся. — Мій чоловік у могилі, дитина — тоже. Вони кажуть, шо все сталося через мене. Бо я — пьяніца. До мене прокурори заходять не просто так. Бо в моїй хаті нема кому жити, крім мене.
Раніше жінка працювала на Львівському хімічному заводі. Покинула роботу, коли народила сина. Нині живе з того, що збирає порожні пляшки на смітниках.
— Я школу не закінчила. А хто її нині закінчує? — сміється. — Працювала на шкідливому заводі. Народила сина. Спочатку думала — нормальний. Через півроку взнала, шо каліка. Стільки сліз виплакала. Мені радили: вбивай дитину. Як я могла таке зробити? Собачку чи котика заведеш — привикаєш. Так і я привикла. Мала дуже поганого чоловіка. Коли він умер, залишилася сама з інвалідом. Стало тяжко. Колька не то шоб сидіти — лежати не міг. Але я дуже його любила.
Жінка каже, що її син ніколи не голодував.
Радили: вбивай дитину
— Він був каліка, та гоноровистий, — плаче. — Не дай Бог їсти не даси. Він такий концерт улаштовував, кричав.
Сусід Василь Співак переконаний, в Євстегнеєвої хочуть відібрати квартиру.
— Вона ним займалася. Погано, але займалася, — обурюється він. — Коли дитину поклали в лікарню, наша безплатна медицина її знищила. Миколка — мій похресник. Кажуть, якби малого лікували за кордоном, він би жив. Але на то гроші треба. Тут нема її вини. Вона ж не перший рік п"є. Чому досі не цікавилися? Думаю, на її хату хтось оком кинув.
4 
1
Коментарі